Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

заходу — поляки, із заходу — австрійці, угорці, з півдня — татари. Всі тягайся до українського хліба, до української душі. Ваша Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, вкрала у Києва і українського етносу саме слово — Русь і привласнила його Московії, котра на початку XVIII століття у всій Європі і в самій Москві звалася — Московією, або Московською державою, а народ — московитами (москалями).

Навіть у самій Російській імперії не заперечували цих фактів ще на початку XIX століття.

А. О. Скальковський 1841 року в книзі «Історія нової Січі…», виданої в імперії під жорстокою царською і церковною цензурою, писав:

«… здається, поза всяким сумнівом, що військове братерство вороже всьому неруському (неукраїнському. —

В. Б.): татарам, туркам, Польщі, навіть великій Росії, коли вона з перенесенням автократії в Москву почала називатися Московією, а народ москалями (московитами)» [35, с. 30].

Тож коли ви злодійкувато міркуєте про закарпатських русинів у своїй «Слов'янській трагедії» (газета «Труд» від 29 травня 1998 року): «Про русинів Закарпаття, з їх стійкими російськими коріннями, ми вже й думати забули», — ви відверто брешете!

Так, карпатські русини — люди, що зберегли свою назву із часів Русі та Великого Галицького князівства, коли Данило Галицький мав титул «Короля всієї Русі». Але карпатські русини ніколи не мали нічого спільного з москалями (московитами). Вони — слов'янського походження, тобто одноплемінники українців. Історичний злодюжка напрошується за рідню до русинів. Чи не смішно, пане Солженіцин?

У жодному, що дійшли до нас, так званому «літописному зводі» XI, XII, XIII, XIV, XV століть Московія і смоленська земля не називалися Руссю!

Послухайте:

«… «Руссю» називали частину населених русичами (слов'янськими племенами. — В. Б.) областей — київське, переяславське й чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріка Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверська земля, Курськ. Скрізь у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира… «їхали в Русь»! Тобто — в Київ. Чернігівські міста — «руські», а ось смоленські — уже «неруські» [31, с. 117].

Злодійське дійство, пане Солженіцин, вчинив цар Петро І. Саме він повелів Московську державу іменувати — Російською. Після цього ви й почали називати себе великоросами. На підтвердження цієї істини можна подавати десятки свідчень іноземців, які відвідали ростовсько-суздальську землю і Московію з XIII по XVII століття: Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс та інші.

У Російській імперії дуже старанно замовчували людину, яка написала історію Московії, — Андрія Івановича Лизлова. Саме він першим, ще в Московській державі, написав у 1692 році — «Скіфську історію». Лизлов використав достовірні джерела, які не піддавалися обробці й перекручуванням «порученців» Катерини II.

Ось про що писав сучасник Петра І:

«Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто москва (жителі Московії. — В. Б.), русичі, литва, волохи і татари європейські».

Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов'янський народ Подніпров'я й Слобожанщини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII століття становила окрему самостійну гілку народу. «Руссю» московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський посол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.

А ось хто жив у ті часи в «Залешанській землі»:

«жили тоді… Меря навколо Ростова і на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Наро-ватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перму названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи…» [1, том 1, с. 45].

Саме фінські племена ставали великоросійським етносом із приходом на їхні землі православних місіонерів.

Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета «Труд», № 141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці «Був такий народ»:

«Більше трьохсот древніх могильників фіно-угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що проводила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом поховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів… Вивчення їх дозволить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого «Чуддю заволоцькою», на процес освоєння Біломорського краю».

Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колипіні часи було накладено суворе «табу». З великим задоволенням нагадую Солженіцину і його «корешам» по «слов'янському єднанню»: практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості від Тули, Рязані й Пензи до Біломор'я, Архангельська й Ками — це топоніми фінського походження. Навіть самі назви — Москва, Ока, Кама й т. д. — фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій «споконвічній великоросійській землі» не «у доісторичні часи», а в часи становлення «великоросійського» етносу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.

У «великоросійських» церковних творах є безліч прикладів, як навіть у XV–XVII століттях відбувалося «вихрещування» фінських племен на великоросів.

Навіть підкорення Московією давніх слов'янських міст кривичів (слов'янське плем'я) Новгорода і Пскова не дозволяє перенести на Московію назву — «слов'янська». Тому що населення цих підкорених міст було знищене.

До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше — Іван III в 1471 році, і вдруге — Іван IV в 1570 році. Нагадаю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді проживало 850 людей.

Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов'янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародавньої слов'янської культури. Запанував войовничий, нищівний фіно-татарський етнос. Переселені в Московію «осемь тысяч» людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть відсталою територією Європейського континенту. Навіть М.М. Карамзін писав про це:

«Новогородці, маючи правління народне, загальний дух торгівлі та зв'язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. — В. Б.), принижених тиранством Моголів» [1, том VI, с. 288].

Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала