Читати книгу - "1Q84. Книга І"

— Прості члени секти цього не знають, але, судячи з реєстру оборудок з нерухомістю, про чисті руки в людей з керівництва, що розпоряджаються фінансовими ресурсами, не доводиться й говорити. М'яко кажучи, не віриться, що гроші використовуються для чистого духовного вдосконалення. А крім того, секта забезпечила себе також земельними ділянками та будівлями в центральній частині Токіо та Осаки. Усюди першокласними. В Сібуї, Аоямі, Сьото… Схоже, що в поле зору секти входить великомасштабне поширення своєї діяльності на всю країну. Звичайно, якщо вона не захоче переключитися на торгівлю нерухомістю…

— Навіщо релігійній організації, яка ставить собі за остаточну мету чисте, суворе духовне вдосконалення на лоні природи, просуватися в центр міста?

— Та й звідки, власне, береться стільки грошей? — засумнівалася Аюмі. — Адже самим вирощуванням і продажем редьки та моркви такої суми не розстараєшся.

— Секта домагається пожертв від своїх вірних.

— Можливо, але цього, гадаю, не досить. Напевне, звідкись надходить така купа грошей. Крім того, виявилася ще одна тривожна інформація. Мабуть, вона вас, Аомаме-сан, зацікавить. У секті разом з батьками живе багато дітей, які загалом відвідують місцеву школу, але чимало з них через певний час перестають у ній з'являтися. Початкова школа, у якій освіта обов'язкова, вимагає, щоб діти її відвідували, але в секті з цим не рахуються, а заявляють, що «серед дітей є такі, що не хочуть ходити до школи». Мовляв, таких дітей ми самі навчаємо, тож про їхню освіту нема чого турбуватися.

Аомаме згадала про своє відвідування початкової школи. А тому розуміла небажання дітей секти ходити до школи. Бо в такому разі ними нехтують і знущаються як із чужаків.

— Можливо, вони почуваються незатишно в місцевій школі, — сказала Аомаме. — Тож у тому, що вони не ходять до школи, нема нічого дивного.

— Однак, за словами їхніх учителів, більшість дітей батьків-сектантів, хлопці й дівчата, начебто мають психічні проблеми. Спочатку вони поводяться, як звичайні безтурботні діти, але з переходом у старші класи стають щораз мовчазнішими, байдужішими, вкрай емоційно загальмованими і нарешті покидають школу. Проходять через такі самі етапи й показують подібні симптоми і діти із «Сакіґакі». А тому вчителі мимоволі задумуються і тривожаться їхньою долею. У якому, власне, стані опиняються діти після того, як перестають з'являтись у школі й безвилазно перебувають на території секти? Чи вони здорові? Однак зустрітися з ними вчителі не можуть. Бо стороннім людям заходити туди заборонено.

«Такі ж симптоми в Цубаси», — подумала Аомаме. Крайня емоційна загальмованість, байдужість і майже повна мовчазність.

— Аомаме-сан, ви часом не підозрюєте, що в «Сакіґакі» знущаються з дітей? Організованим чином. І, можливо, також ґвалтують.

— Але ж бездоказова підозра простого громадянина, мабуть, не є підставою для втручання поліції.

— Це правда. Бо поліція — неповоротка державна установа. Начальство думає лише про свою кар'єру. А інші, не такі, ставлять собі за мету безпечно дослужитися до того, щоб після відставки перейти у напівдержавну або приватну корпорацію. А тому небезпечних, гарячих справ уникають. Можливо, вони піцу їдять лише після того, як вона охолоне. Якби можна було назвати жертв і на суді дати свідчення, то все пішло б по-іншому, але так зробити, мабуть, важко.

— Справді. Мабуть, важко, — погодилася Аомаме. — Та, в усякому разі, дякую. Ваша інформація мені дуже корисна. Гадаю, треба вам якось віддячити, чи не так?

— Якщо так, то, може, найближчим часом знову подамося удвох на Роппонґі? І забудемо всі наші клопоти.

— Згода, — відповіла Аомаме.

— Я так і думала, — сказала Аюмі. — До речі, ви не хотіли б погратися з наручниками?

— Мабуть, ні, — відповіла Аомаме. «Погратися з наручниками?» — подумала вона.

— А жаль, — щиро сказала Аюмі.

Розділ 22

(про Тенґо)

Час, деформуючись, може рухатися вперед

Тенґо думав про свій мозок. Мав багато про що розмірковувати.

За два з половиною мільйони років людський мозок збільшився приблизно вчетверо. За вагою він становить заледве два відсотки від ваги людського тіла, але, попри це, використовує майже сорок відсотків усієї енергії тіла (так написано в одній книжці, яку Тенґо недавно читав). Завдяки стрімкому збільшенню цього органа людина набула таких понять, як час, простір і можливість.

Поняття часу, простору й можливості

Тенґо знав, що час, деформуючись, може рухатися вперед. Зазвичай він тече рівномірно, та коли раптом розтрачується, то деформується. Іноді він страшно важкий і довгий, іноді — легкий і короткий. Інколи події в ньому міняються місцями або, в найгіршому випадку, час зовсім зникає. Буває і так, що додається щось, чого не мало б бути. Можливо, завдяки такому самовільному регулюванню часу людина налаштовує сенс свого існування. Інакше кажучи, докладаючи таких зусиль, вона ледве підтримує свою свідомість. Якби людина, що пробилася крізь свій деформований час, мусила повернутися назад, коли час протікав рівномірно, то її нервова система, напевне, не витримала б. Таке життя, можливо, було б рівнозначне тортурам. Так здавалося Тенґо.

Завдяки збільшенню мозку людина набула поняття часу і воднораз навчилася, як можна його регулювати. Безперестанку розтрачуючи його, паралельно з цим людина постійно, за допомогою свідомості, відтворює відрегульований час. Це — незвична робота. Тож не дивно, коли кажуть, що мозок витрачає сорок відсотків енергії тіла.

«Чи справді мій спогад з того часу, коли мені було півтора або насилу два роки, — це те, що я бачив очима?» — часто міркував Тенґо. Картину того, як мати, в спідній білизні, дає ссати груди чоловікові, що не був його батьком, її рука обіймає тіло того чоловіка. Хіба може півторарічне або дворічне маля розрізняти так докладно? Хіба може так виразно запам'ятати подібні дрібниці? Може, все це — фальшивий спогад, який він згодом придумав для самозахисту?

І таке не виключено. Аби довести, що його теперішній батько не є його біологічним батьком, мозок Тенґо в певний момент витворив у підсвідомості спогад про іншого чоловіка, справжнього можливого батька. І намагався вилучити теперішнього батька з тісної кревної спорідненості. Створивши в пам'яті матір, яка мала б десь усе ще жити, й гіпотетичного справжнього батька, він намагався поставити нові двері у своє задушливе, обмежене життя.

А проте цей спогад супроводжувався свіжим, реальним відчуттям, з вагою, запахом, глибиною. І приліпився до його свідомості з неймовірною цупкістю, як устриці до корабля, непридатного до плавання. Ні струсити, ні змити, ні зірвати його Тенґо не міг. Він ніяк не міг уявити собі, що цей спогад — проста підробка, витворена свідомістю на власну потребу. Як для підробки він був занадто реальним