read-books.club » Сучасна проза » Ukrainian dream «Последний заговор» 📚 - Українською

Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

113
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ukrainian dream «Последний заговор»" автора Василь Зима. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 94 95 96 ... 103
Перейти на сторінку:
мы на это? — Нервово засміявся і різко змістився вправо.

— Не видно. — Мікроавтобус залишився далеко позаду.

— У нас будет минут десять времени, — говорив швидко й голосно, — до самолета — сорок минут. Так что вы — сразу на регистрацию. Меня не ждите, провожать не буду. Места получили — и на выход.

— Подожди, а ты как? — Люді було дійсно страшно, але вона вміло це приховувала.

— Да все нормально будет со мной. Я че, в первый раз? — зменшив швидкість. До аеропорту залишалося якихось сімсот метрів. — Из машин вылетаем и бегом. Ок? — різко пригальмував і, зачепивши боком червоний «рено», відчинив дверцята. — За мной!

Кіріл схопив Люду за руку, та тримала на руках Давида. В терміналі було повно людей. Літо. Хто летів туди, де є курорти і тепле море, хто повертався звідти, а хтось просто чекав на своїх рідних чи близьких, які мали незабаром вийти, тягнучи за собою великі сумки, впасти в обійми та розповісти, як воно — відпочивати там, де є курорти і тепле море.

— Так, рейс 96, нам туда. — Кіріл зайняв місце у чималій черзі, яка, проте, дуже швидко просувалася, і хвилин за шість Люда й Давид пройдуть паспортний та митний контроль і підуть собі туди, звідки видно літаки і ясне літнє небо.

— Кирилл, в общем, — Люда намагалася дібрати потрібні слова, але нічого путнього на думку не спадало, — спасибо тебе. Ты знаешь. Ты мужик, одним словом, — вона міцно його обійняла та поцілувала в щоку.

— Да ладно, харе сопли размазывать, — йому було якось незручно й водночас так добре і тепло від цих слів і обіймів.

— Да не, я серьезно, спасибо. Ты спас нас. Кормил, билеты вот купил, денег дал. Но главное — ты же сына мне вернул, парень! Слышишь? — ударила його в плече. — Ты мне сына вернул! — вона міцніше притиснула до себе Давида і схлипнула.

— От рева! — Кіріл краем ока помітив, як троє чоловіків увійшли до зали і, зупинившись під електронним табло, почали вишукувати когось у натовпі. — Вам тут пару минут осталось. Так что давайте. Чтоб все пучком. Прилетите — отзвонитесь, что там да как. Лады? — затулив Люду й Давида собою так, щоб ті, які стояли під табло, не змогли їх побачити.

— Наступний, — дівчина в білій сорочечці професійно посміхнулась і попросила документи.

— Да, возьмите. — Люда дістала з кишені паспорт і квитки.

— Місця 40 и 42 d. Проходьте.

Люда довго тримала в своїй руку Кирила, цю мужню, сильну руку. За оті дні, що вони були разом, вона встигла не просто звикнути до нього, їй навіть здавалося, що це почуття можна назвати так, як люди називають симпатію. Втім, ні, не так, це щось більше. Вдячність, тепло, довіра. Так, це була саме довіра. Вона довіряла оцій людині, яка не дала їй із сином померти.

— До встречи, Кирилл, спасибо тебе за все, — хотіла перехопити його погляд, але те їй ніяк не вдавалося, він дивився кудись у зовсім інший бік і тільки встигав підморгувати Давиду й робити компліменти дівчині, яка просила не затримувати чергу.

— Прощай, — він стояв і дивився їм услід.

— Что ты сказал? — їй доводилось напружувати голос, бо в іншому разі він би її зовсім не почув через гамір сотень людей, електронний голос, який читав оголошення, і шум машин, на які пасажири складали свою поклажу.

— Прощай, — зовсім тихо промовив він і продовжував отак стояти, ледь помітно посміхаючись, і могло здатися, що на очі йому навернулися сльози, але то тільки так здавалося, він просто спітнів.

— Не слышу, не слышу ничего, — вона вже підійшла до рамки, виклала на столик усі металеві предмети й чекала, поки Давид вигребе з кишень мідяки і фольгу від цукерок, як раптом озирнулася і скрикнула.

Троє невисоких на зріст чоловіків підійшли до Кирила ззаду і сказали спершу кілька слів, потім поглянули на Люду і хотіли були кинутися до неї, але Кіріл вдарив одного в лице, іншому підбив ногу і, узявши третього за груди, хотів був штовхнути, але враз схопився за живіт і опустився на коліна. Вона розштовхувала цікавих і працівників аеропорту, чула, як хтось кричить: «Міліція!», і бачила, що ті троє вибігли надвір, і ніхто не побіг за ними слідом. Дівчина в білій сорочці казала їй, що повертатися не можна і треба йти на посадку, але те все було лише звуковим та зоровим тлом, вона бачила й чула тільки його.

— Кирилл, родной, что, что, что? — у неї починалася істерика, і руки тремтіли так, що вона не могла розстебнути йому сорочку. — Врача, врача скорее! Ну чего вы стоите все? — вона підвела голову і побачила, що ніхто нікуди не біжить, люди з цікавістю розглядали Кіріла, сперечалися, чи вмре він одразу, чи житиме, хтось бовкнув щось про бандитизм і про те, що так їм і треба, і що колись-таки вони один одного переріжуть. І потім усе для неї змовкло: вона почула його голос, такий самий, трохи хрипкуватий, глибокий і добрий:

— Не дури, девка, лети! Вернешься — убьют. У тебя сын, понимаешь? Сына расти. И не здесь расти, не в этой дурной стране, а там, куда я так и не доехал, — засміявся, і вона помітила, як кров витекла йому на підборіддя.

— Ты знал, ты знал, что они догонят, они следили за нами, и ты все об этом знал! — вона кричала й заливала йому очі своїми солоними теплими слізьми. — Ну почему ты не полетел с нами?

— Ну не надо, милая. Кто-то должен был остаться. За все надо платить, Люда, за все и всегда. — Вона впала йому на груди й голосно ридала, вона вже не чекала лікарів: ніж пройшов йому крізь печінку, і лікарі тепер могли хіба безпомилково визначити причину смерті. — Иди, иди давай, — легенько відштовхнув її від себе й заплющив очі. — Зато, мне кажется, я прожил не зря. Да? Скажи, не зря? — Вона вперше побачила, як він плаче.

— Нет, нет, конечно же, не зря! Что ты? — вона відчула, коли він помер. Ні, не те, щоб там серце зупинилося чи просто він голосно видихнув і все — ні, вона відчула, що його вже немає. От і все.

Люда підвелася. Його тіло, красиве, закривавлене, лежало на підлозі, і лікарі, які врешті прийшли, клали його на ноші. Люда більше не дивилася йому в очі, вона хотіла запам'ятати їх живими. Тому просто розвернулася і пішла. Давид уже чекав. Він віддав їй мобільний

1 ... 94 95 96 ... 103
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ukrainian dream «Последний заговор»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ukrainian dream «Последний заговор»"