Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Того я тобі не можу сказати, — відповідає змій, — але мені видиться, що мій старший брат, у котрого двадцять чотири голови, міг би щось сказати.

І Микола подався в дорогу. Ішов він, ішов і дійшов до золотої хащі. Посеред неї був золотий замок, що обертався на гусячій лапці. Наймолодша царівна увиділа витязя і крикнула згори — най зайде до неї в замок. Але замок вертівся так швидко, що ніяк було до нього приступитися.

— Під замком, — пояснила наймолодша принцеса, — є золотий прут, найди його, удар ним по замкові, й він перестане вертітися.

Так і сталося. Витязь узяв золотого прута, хльоснув ним по замкові, й той одразу перестав вертітися. Микола увійшов через відкриту браму, піднявся до царівни, привітався, а тоді зазвідав, де її чоловік.

Вона відповіла:

— Пішов у поле глянути на свою худобу. А те поле звідси за двадцять чотири милі. Коли мій чоловік хоче вертатися додому, то поперед себе верже довбню, і вона паде у замок через комин.

Ледве вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив її і жбурнув нею так, що вона упала на двадцять чотири милі далі від того місця, де був змій.

— Ей, чорт би його взяв! — каже зміїсько сам до себе. — Та то раз силач, якщо так далеко закинув мою довбню!

Прийшов додому й нараз — до царівни:

— Що за чужий чоловік у нашому замку?

— То витязь Микола, — відповіла жінка.

Змій аж зітхнув:

— Ну, хлопче, маєш щастя, бо якби то був інший, то нараз би йому тут кінець. Дорога жоно, приготуй вечерю! І не хоч яку, а золоті галушки та поливку із срібною бараболею!

Доки вечеря варилася, змій приніс чотири бочиська вина. Посідали за стіл, повечеряли — то годиться й випити. Змій почав шукати цівку, аби натягнути з бочки вина, та Микола підняв одну бочку і випив до дна.

Увидів то змій і засичав:

— Ей, та ти й справді великий витязь! Раз так, то ходи боротися зі мною!

— Я не маю проти! Йдім! — відповів Микола.

Поєдинок почав змій. Він ухопив Миколу і так ним ударив, що той заглибився у землю до самого попереку. Та витязь нараз вискочив, обтис обіруч змія і як гепнув ним, то змієві вже лише волосся стирчало з-під землі. Тоді він почав гикати й просити-благати витязя Миколу — най подарує йому життя.

— Я тобі дарую життя, — відповів Микола, — але ти мені скажеш, що то йойкало, коли я йшов сюди, і так страшенно йойкало, що аж земля порепалася.

— Про те дізнаєшся ген там, у чорній хащі, де є один довгий чоловік, — мовив витязеві змій.

Микола відпустив його і поспішив до темної хащі, раз-два — і був там. Дивиться — стоїть довга колиба, а в колибі лежить чоловік щось о дванадцять сажнів довгий. Із колиби стирчать лише довгі, дивно м’які ноги того велетня, а голова далеко. Микола гукнув:

— Слухай, гусаре! Скажи мені, що то було за йойкання, котре я чув, коли йшов сюди, у підземне царство? Так страшно щось йойкало, що довкола аж земля розколювалася!

— То я йойкав, дорогий мій витязю! — відповів чоловік. — Недалеко звідси росте одна липа, на вершку тої липи замок-палата, а в палаті живе стара відьма з трьома доньками. Ота стариганя вибрала з мене кості. Доки вибирала, я мусив терпіти дуже тяжкі муки і тоді так страшенно кричав. Але коби ти, дорогий витязю, пішов до тої відьми, дістав мої кості й повставляв їх знову в мої ноги, то ніякої біди мені би не було. Коли підеш туди, то запам’ятай, як би не любилася тобі відьмина донька, розум май при собі! Візьми мою шаблю і моїх двох псів. Як їм скажеш, так будуть робити.

Микола пішов. Іде, іде і нараз видить голуба. Прицілився і застрілив його. Розклав у хащі ватру, почистив собі голуба, надів його на рожен і почав пекти, бо вже хотів їсти.

Раптом чує з дерева:

— Йой-йой, як мені тут студено!

На те Микола гукнув угору:

— Якщо хочеш зігрітися, то йди сюди, до ватри.

— Як іти туди, коли в тебе два пси, а я їх боюся.

— А ти їх не бійся, — відповідає витязь, — вони тебе не будуть чіпати.

— На, візьми дві волосинки і поклади на псів, тоді я зійду, — почулося з дерева.

Микола взяв ті волосинки і — тиць їх у полум’я. Відьма — то була вона — верещить згори:

— Мої волосинки згоріли! Я чую їх дух!

— Та де там згоріли, не говори дурниці, — каже їй Микола. — То псяча шерсть притліла, тому й чути дух!

Зійшло старе страховисько з дерева, переступило ватру й сіло грітися. А Микола вдарив відьму по нозі розпеченим голубом, що був надітий на рожен; вона сердито підстрибнула, кинулася на витязя й почала безжалісно душити. Микола враз крикнув:

— Гей, пси мої, беріть стару відьму, не дайте мене мордувати!

Пси вхопили стариганю і почали дерти-роздирати. Відьма перелякалася і вже стала просити Миколу — най змилосердиться над нею — ще й пообіцяла, що віддасть за нього одну з трьох своїх доньок. Тоді витязь сказав псам, аби вони вартували відьму, доки він не вернеться.

Потому виліз на дерево, зайшов у палац і зустрів там першу відьмину доньку. Вона була на око досить гарною. Та Микола пам’ятав застерігання велета. Заговорив із нею, покликав її на ґанок прогулятися і під час прогулянки поміркував так:

— Дарма ти, дівко, доста красна, я все одно відітну тобі голову, бо ти — нечиста сила.

І вихопив шаблю, відтяв відьмаці голову, а тіло її скинув униз із ґанку.

Зробив то Микола, спустився до псів і наказав, аби вони далі дерли-роздирали стару відьму. Вона почала знову просити та благати — най змилосердиться над нею, бо дасть за нього другу доньку, якщо йому перша не дуже полюбилася. Тоді витязь подав знак, аби пси перестали роздирати відьму, але не відпускали її ні на крок. А сам піднявся у палац і зустрів там другу відьмину доньку. Заговорив із нею, покликав її на ґанок прогулятися і знову собі поміркував так:

— Дарма ти, дівко, ще красніша за старшу сестру, я все одно відітну тобі голову, бо ти — нечиста сила!

І вихопив шаблю, відтяв відьмаці голову, а тіло скинув униз із ґанку.

І знову спустився Микола до псів та наказав їм дерти-роздирати