Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

— О Сенді, нарешті ти прийшла!.. Як я тужив за тобою! Сядь поруч мене… не покидай мене… ніколи більше не покидай мене, Сенді, ніколи… Де твоя рука? Дай її мені, люба, я хочу тримати її… отак… тепер усе гаразд, усе добре, і я знову щасливий… Ми знову щасливі, правда ж, Сенді?.. Я майже не бачу тебе, ти вся наче в тумані, невловна, мов хмаринка, але ти тут, і з мене досить цієї благословенної миті… я тримаю твою руку в своїй, ні, не забирай її… ще трохи… мені вже недовго її тримати… А то була наша донечка?.. Алло-Центральна!.. Вона не озивається. Може, спить? Принеси її, коли прокинеться, і дай мені торкнутись її рученят, її личка, її волоссячка і попрощатися з нею… Сенді!.. Атож, ти тут. Я на мить забувся й думав, що ти пішла… Чи довго я хворію?.. Мабуть, довго — мені здається, місяці минули… А які сни мені ввижалися, Сенді, які химерні й моторошні сни! Ну чистісінька тобі правда, а не сон… усе воно, звісно, було марення, але ж таке правдиве! Мені ввижалося, ніби король помер, а ви лишились у Галлії і не можете дістатися додому, ввижалася революція; в тих маячних снах я бачив, як ми з Кларенсом та купкою моїх юних прибічників воюємо з усім лицарством Англії і винищуємо його до ноги! Та й це — не найбільше диво. Мені марилося, ніби я істота з далекої прийдешньої доби, що має настати через багато століть, і навіть це видавалося такою ж правдою, як і все інше! Так-так, ніби я перенісся з тієї доби назад у нашу, а тоді знову в оте далеке майбуття і опинився, самотній і всім чужий, у геть незнайомій мені Англії, і між нами запала прірва в тринадцять століть — між мною і тобою, між мною і моїм домом та друзями, між мною і всім тим, що таке любе мені, задля чого тільки й варто жити!.. Який то був жах, Сенді, ти навіть уявити собі не можеш! О, не йди від мене, Сенді, не залишай мене ні на мить… не дай мені знов утратити тяму… Смерті я не боюся, хай собі приходить, аби тільки не було тих марень, тих жахливих марень, що крають мені душу… мені несила терпіти їх більше… О Сенді!..

Ще деякий час він бурмотів щось нерозбірливе, а потім затих, немовби передчуваючи наближення смерті. Раптом пальці його почали гарячково бгати укривало, і з цього я зрозумів, що надходить кінець. А коли горло йому стисла передсмертна судома, він трохи піднявся, начебто прислухаючись до чогось, а тоді мовив:

— Сурмлять у ріг?.. То король! Спускайте міст! Людей на замкові мури! Погасіть…

Він готував свій останній «ефект», але так і не довів його до кінця.

ТАЄМНИЧИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ

Повість

Переклав Євген Крижевич

Розділ 1

Стояла зима 1590 року. Австрія була відірвана від усього світу і міцно спала. В Австрії й досі панувало середньовіччя і, здавалося, йому не буде кінця. Дехто навіть вважав, що країна застрягла ще далі в пітьмі віків і за своїм розумовим та духовним часоміром перебуває у Добі Віри. Але говорилося це не з докором, а схвально, тож ми так і розуміли й дуже тим пишались. Я добре пам’ятаю ті слова, хоча й був тоді хлопчаком, і пам’ятаю, що вони тішили мене.

Так, Австрія була відірвана від усього світу і міцно спала, а наше село, розташоване в самому центрі Австрії, спало міцніше за всіх. Воно безтурботно спочивало на самотині, загубившись серед тиші пагорбів і лісів. Туди майже не долинали новини із світу, не порушували його марень, і воно було щасливе понад міру. Перед селом текла спокійна річка, на її гладіні малювались обриси хмарок і відбитки човнів та барж із камінням. За селом здіймалася круча з лісистими стрімкими схилами, а на самісінькій верхівці понурим громаддям височів замок. Шерегу його веж та бастіонів панцирем покривала виноградна лоза. По той бік річки, милі за три ліворуч, розсипалися порослі лісом пагорби, перетяті звивистими ущелинами, куди ніколи не заглядало сонце. Праворуч над річкою нависала інша круча, а між нею і пагорбами розляглася широка рівнина, всіяна маленькими селянськими хатками, які тулилися серед садків і тінистих дерев.

Уся округа на багато миль довкола була спадковим володінням місцевого князя. Челядь дбайливо доглядала замок, з тим щоб він був завжди придатний для проживання, але князь зі своєю родиною приїздив сюди не частіше ніж раз на п’ять років. Кожен його приїзд нагадував прибуття володаря світу, оточеного пишнотою всіх земних царств. Коли ж князь від’їздив, скрізь знову запановував спокій, схожий на непробудний сон після бучної учти.

Для нас, хлопців, Езельдорф був раєм. Нам не дуже надокучали наукою. Учили нас передусім бути добрими християнами, шанувати діву Марію, церкву і святих мучеників. Це головне, а знати інше вважалося необов’язковим і навіть не дуже бажаним. Знання простим людям ні до чого, бо можуть призвести до невдоволення долею, яку їм призначив бог, а бог не потерпить невдоволених його планами. В селі було двоє священиків. Отець Адольф, один із них, був дуже ревний, завзятий священнослужитель, і всі поважали його.

Може, і є священики кращі за отця Адольфа, але в нашій громаді ніхто не викликав до себе такої глибокої та побожної шани. Річ у тому, що він зовсім не боявся диявола. З усіх відомих мені християн лише про нього я міг сказати таке напевне. Через це люди побоювалися отця Адольфа. Всі розуміли, що простий смертний не міг би бути таким сміливим і самовпевненим. Ніхто не хвалить диявола, всі осуджують його, але роблять це з повагою, не зухвало. А отець Адольф лаяв диявола найгіршими словами, які лише наверталися на язик, аж слухачі здригалися. Часто він відзивався про нього зневажливо й глузливо, і тоді люди хрестились і мерщій ішли геть, потерпаючи, як би з ними не скоїлося лиха.

Отець Адольф справді не раз зустрічався з дияволом віч-на-віч і кидав йому виклик. Усі про це знали. Та й отець Адольф розповідав. Він ніколи не робив з цього таємниці, завжди говорив відверто все як було. І він не брехав: принаймні одна його сутичка підтверджувалася речовим доказом. Посварившись із своїм ворогом, він безстрашно жбурнув у нього пляшку,