Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— Бо й краса! — озвалася й вона і, засміявшись радісно і до нього, і до самої себе, і до цілого світу, пішла в кухню.

І як той старий, що він його колись спіткав, Буйний День з дійницею в руці рушив униз стежкою, весь залитий червоним пломенем заходу.

СМОК БЕЛЛЮ

Цикл оповідань

СМОК БЕЛЛЮ

СМАК ВЕДМЕДИНИ

I

Спершу його звали Крістофер Беллю. В університеті він став Кріс Беллю. Згодом, поміж сан-франціської богеми його продражнили Кіт Беллю. А зрештою перехрестили на Смока Беллю й інакше вже не прозивали. Історія його імені — це і його власна історія. Воно б, може, нічого й не сталося, аби не ніжна матінка, залізний дядечко та ще, як на те, й лист від Гіліта Белламі.

«Щойно переглянув примірник «Хвилі», — писав Гіліт з Парижа. — Я певен, О’Гара досягне успіху, хоч йому й бракує знання тонкощів цього ремесла (далі йшли докладні поради, як поліпшити тижневик). Піди побалакай з ним. Тільки мене не виказуй. Нехай він думає, що це твої власні міркування. Бо ще запропонує мені бути його паризьким кореспондентом. А це мені зовсім ні до чого: я друкуюсь у великих журналах, де як-не-як — маю готівкою. Насамперед переконай О’Гару, щоб витурив недотепу, котрий пише вам музичні та мистецькі огляди. До речі, в Сан-Франціско завжди була своя література, а тепер її нема. Скажи йому, нехай напитає якогось дурника, що постачав би журналові романтичні новелки — жваві, яскраві, сповнені справжнього сан-франціського колориту».

Кіт Беллю одразу подався до редакції «Хвилі» й сумлінно переказав ці поради. О’Гара пильно вислухав, трохи посперечався і врешті погодився. Передусім нагнав недотепу-критика. Потім узявся до Кіта й утнув з ним те, чого так боявся Гіліт у далекому Парижі. Ба коли вже О’Гарі чогось заманеться, жоден приятель йому не відмовить, такий він був лагідний і водночас нездоланно напосідливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з редакції, як зробився помічником редактора і погодився щотижня давати кілька шпальт критики, доки не знайдуть йому пристойної заміни, а також до кожного номера — десять тисяч слів із життя Сан-Франціско — і все це за дурняк, — «Хвиля»-бо ще не може платити, — як пояснив О’Гара, переконливо додавши, що в Сан-Франціско є тільки одна людина, здатна написати серію оповідань, і ця єдина людина — Кіт Беллю.

— Боже, який же я дурень! — аж застогнав Кіт, спускаючись вузькими східцями.

Відтоді й почалась його неволя в О’Гари, для якого він заповнював ненажерливі шпальти «Хвилі». Тижнями Кіт Беллю просиджував у редакції, відбивався від кредиторів, сперечався з друкарями й вигонив до кожного номера двадцять п'ять тисяч слів. І годі було сподіватися на полегшення. «Хвиля» була амбітна. Вона, бачте, могла виходити тільки з малюнками, що неабискільки обходилися. А коштів не вистачало не те, що на залучення нових працівників, а й на платню Кітові Беллю.

— Оце ж і будь добросердий, — пробубонів одного дня Кіт.

— Дяка богові, що такі хлопці є! — мало не крізь сльози скрикнув О’Гара, міцно стискуючи Кітові руку. — Тільки ти, Кіте, врятував мене від банкрутства. Ще трохи, друзяко, й наші справи он як поліпшають.

— Не вірю, — понуро озвався Кіт. — Бачу, така моя доля — киснути тут довіку.

Трохи згодом Кітові здалося, що він добрав способу визволитися. Якось, виждавши нагоду, він спіткнувся об стілець і полетів сторчака додолу. За кілька хвилин, зсудомлений, ніби ненароком зачепився об ріжок столу, перекинувши тремтячими пальцями слоїк з клеєм.

— Що, пізно ліг? — поцікавився О’Гара.

Кіт протер очі, стривожено озирнувся й кинув:

— Та ні. З очима щось: просто немов рогом лізуть.

Від того часу Кіт упродовж кількох днів натикався на редакційні меблі. Та серце О’Гари не злагідніло. Він лише порадив приятелеві:

— Знаєш, Кіте, тобі конче треба до окуліста. Тут є такий Гасдепл, чудовий фахівець. І це задарма — ми вмістимо його оголошення. Я сам з ним поговорю.

І, вірний своєму слову, О’Гара вирядив Кіта до окуліста.

— Нічого у вас немає, — сказав лікар, пильно оглянувши Кіта. — Цілком здорові очі! Одна пара на мільйон.

— Гаразд. Тільки не кажіть цього О’Гарі, — благав Кіт. — І пропишіть мені, будь ласка, чорні окуляри.

Так нічого й не домігся Кіт — хіба того, що при кожній нагоді О’Гара й далі співчував йому та все заводив розмови про чудове майбутнє, коли «Хвиля» зіпнеться на власні ноги.

На щастя, Кіт Беллю мав власні кошти. Не дуже великі, але їх вистачало, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі; щоправда, коли він став спільником О’Гари, особисті його витрати значно поменшали. Йому ніколи було тринькати гроші. Тепер він уже й не заглядав до своєї студії, більше не частував місцеву богему своїми славленими, приготованими просто на жаровні вечерями. Проте грошей у нього однаково не було: вічно злиденна «Хвиля» де лише висмоктувала його мозок, а й витрушувала кишеню. Ілюстратори час від часу відмовлялися ілюструвати, друкарі — друкувати, а то ще й кур'єр відмовлявся бігати. У таких випадках О’Гара поглядав на Кіта — і той за все платив.

Коли до них прибув з Аляски пароплав «Ексцельсіор» з новиною про клондайкське золото, що знетямило всю країну, Кіт досить легковажно запропонував:

— Слухай-но, О’Гаро. Ця золота гарячка буде зростати. Повернуться дні сорок дев'ятого [15]. Чи не майнути мені до Клондайку кореспондентом «Хвилі»? Я поїду своїм коштом.

О’Гара похитав головою.

— Редакція не обійдеться без тебе, Кіте. Та й серію свою ти ж не закінчив. Крім того, тільки-но я бачив Джексона. Позавтра він їде до Клондайку і згодився щотижня надсилати нам листи й фотокартки. Інакше я й не відпустив би його. І що найкраще — це все безкоштовно.

Того самого дня Кіт ще раз почув про Клондайк, коли забіг увечері до клубу та здибався в читальні зі своїм дядьком.

— Здорові були, дядечку! — привітався Кіт, недбало сідаючи в шкіряне крісло й випростуючи ноги. — Прилучайтеся, будь ласка, до мене!

Кіт замовив коктейль, а дядько вдовольнився слабеньким місцевим вином — кларетом, що його завжди пив. Старий несхвально глянув на коктейль, а тоді на небожа. Скидалося на те, що ось-ось почнеться прочухан.

— Я дуже кваплюся, — попередив Кіт. — Маю забігти ще на виставку Кійта в галереї Еллері й написати про неї хоч півшпальти.

— Що з тобою? — спитав дядько. — Ти блідий мов з хреста знятий.

Кіт глибоко зітхнув.

— Я бачу, незабаром матиму