Читати книгу - "Крадійка книжок"

Крадійка книжок не вилізла.

Вона заплющила очі і прийняла ще один пекучий удар, тоді ще один, доки не впала на теплий настил дороги. Вона зігрівала її щоку.

Посипалися нові слова, цього разу від солдата:

- Steht auf.

Скупу фразу було адресовано не дівчинці, а єврею. Згодом прозвучало продовження:

— Вставай, брудний виродку, ти, єврейський сучий сину, вставай, вставай…

Макс піднявся.

Ще одне віджимання, Максе.

Ще одне віджимання на холодній підлозі підвалу.

Ноги зрушили з місця.

Потягнули дорогою, і він почовгав далі.

Його ноги хиталися, він тер руками сліди від нагайки, намагаючись полегшити пекучий біль. Коли він знову спробував озирнутися у пошуках Лізель, солдатові руки вперлися в його закривавлені плечі і штовхнули.

Хлопець підбіг до неї. Довгими ногами він припав до землі і кинув кудись вліво:

— Томмі, ходи сюди і допоможи мені. Треба її підняти. Томмі, швидше! — Він підняв Лізель, притримуючи її під пахвами. — Ну ж бо, Лізель, нам треба зійти з дороги.

Коли вона спромоглася підвестись, дівчинка глянула на спантеличені, замерзлі обличчя німців, ніби їх щойно вийняли з пачки. Вона упала біля їхніх ніг — лише на мить. На щоці, з того боку, де її обличчя зустрілося з землею, пекучим вогнем спалахнула подряпина, ніби хтось підніс до неї сірника. Пульс перевернувся, обпікаючи ще й другу щоку.

Здалеку вона ще бачила на дорозі розмиті обриси ніг і п’ят останнього єврея.

Її обличчя горіло, страшенно боліли ноги і руки — оніміння, що водночас терзало і виснажувало.

Вона підвелася, востаннє.

Непевно, вона пройшла кілька метрів, а тоді побігла Мюнхенською вулицею, щоб піймати останні кроки Макса Ванденбурґа.

— Лізель, що ти робиш?! — вигукнув Руді.

Вона вирвалася з рук його слів і не зважала на людей, що витріщалися на неї по обидва боки дороги. Більшість з них оніміли. Статуї з живими серцями. Ніби випадкові глядачі на останніх етапах марафону. Лізель знову закричала, та її не почули. В очі лізло волосся.

— Будь ласка, Максе!

Десь за тридцять метрів, коли один з солдатів озирнувся, дівчинка впала. Її обхопили руки, і сусідський хлопець повалив її на землю. Притиснув її коліна до землі і отримав своє покарання. Він приймав її стусани, ніби то були подарунки. У відповідь на її кістляві руки і лікті він лише кілька разів неголосно простогнав. Він збирав гучні і незграбні краплини її слини і сліз, ніби вони були приємні для його обличчя, та найважливіше — він зміг втримати її на землі.

Посеред Мюнхенської вулиці переплелися хлопець і дівчина.

Вони перекрутилися і незатишно лежали на землі.

Разом дивилися, як зникають люди. Як вони розчиняються, наче рухомі таблетки у вологому повітрі.

Зізнання

Коли євреїв вже не стало, Руді і Лізель розплутались, та крадійка книжок як в рот води набрала. Запитання хлопця залишились без відповідей.

Але й додому вона не пішла. Вона засмучено попленталась на вокзал і кілька годин чекала, поки повернеться тато. Руді простояв з нею десь хвилин двадцять, однак до повернення Ганса було ще добрих півдня, тож він пішов по Розу. По дорозі на вокзал він розказав їй про все, що сталося, і Роза вже не розпитувала дівчинку. Вона вже склала докупи всю картину і просто стояла поряд, а згодом таки вмовила її сісти. Вони чекали разом.

Коли тато довідався, що сталося, він випустив свою сумку і копнув вокзальне повітря.

Того вечора ніхто не їв. Татові пальці знущалися над акордеоном, вбивали пісню за піснею, хоч би як він старався. Ніщо не приносило відради.

Крадійка книжок три дні пролежала в ліжку.

Щодня, зранку і в обід, Руді Штайнер стукав у їхні двері і цікавився, чи Лізель досі хворіє. Але дівчинка не хворіла.

На четвертий день вона підійшла до сусідських дверей і запитала, чи піде він з нею до тих дерев, де вони минулого року розсипали хліб.

— Я мала б розказати тобі раніше, — промовила Лізель.

Як і домовились, вони рушили дорогою в бік Дахау. Зупинилися поміж дерев. На землі лежали довгі латки світла і тіні. Навкруги, ніби печиво, розсипалися шишки.

Дякую, Руді.

За все. За те, що відтягнув від дороги, що спинив…

Вона не сказала нічого подібного.

Дівчинка прихилила руку до лускатої гілки, що стриміла поряд.

— Руді, якщо я дещо тобі розкажу, пообіцяєш, що нікому не скажеш ні слова?

— Звичайно. — Руді відчував серйозний вираз її обличчя і важкі нотки її голосу. Він сперся на сусіднє дерево. — Що таке?

— Пообіцяй.

— Я вже пообіцяв.

— Пообіцяй ще раз. У жодному разі не розказувати ні мамі, ні брату, ні Томмі Мюллеру. Нікому.

— Обіцяю.

Лізель схилила голову.

Подивилася на землю.

Кілька разів вона намагалась знайти те правильне місце, звідки почати свою розповідь, читала речення у себе під ногами, чіпляла слова до шишок і шматків поламаних гілок.

— Пригадуєш, коли ми грали на вулиці у футбол, — почала Лізель, — і я розбила коліно?

Майже сорок п’ять хвилин вона пояснювала йому про дві війни, про акордеона, про єврейського кулачного бійця і їхній підвал. Не забула і про те, що сталося на Мюнхенській вулиці чотири дні тому.

— То ось чому ти висунулася з-за дерев, — сказав Руді, - того дня, з хлібом. Подивитися, чи він був серед них.

— Так.

— Розіп’ятий Христе.

— Так.

Високі дерева трикутної форми. Безшелесні.

Лізель вийняла з сумки «Струшувачку слів» і показала Руді одну зі сторінок. На ній був хлопчик з трьома медалями, що звисали з його шиї.

— Волосся лимонного кольору, — прочитав Руді. Пальцями торкнувся слів. — Ти розказала йому про мене?

Спершу Лізель не могла нічого сказати. Можливо, то був несподіваний порив аритмічного кохання, яке вона до нього відчувала. А може, вона завжди його кохала? Все може бути. Досі не в змозі промовити бодай слово, вона нестерпно хотіла, щоб він її поцілував. Вона хотіла, щоб він потягнув її за руку і притягнув до себе. Байдуже куди. В губи, в шию, у щоку. Її шкіра потребувала поцілунку, чекала на нього.

Багато років тому, коли вони навперейми бігали багнистим стадіоном, Руді був нашвидкоруч складеним набором кісток з незмінною гострозубою посмішкою. А цього дня поміж дерев він був роздавачем хліба і плюшевих ведмедиків. Триразовим чемпіоном «Гітлер’юґенд» у легкій атлетиці. Він був її найкращим другом. І йому залишався місяць до смерті.

— Звісно ж, я розказала йому, — відповіла Лізель.

Вона прощалася з ним, але навіть не здогадувалась про це.

Маленька чорна книжечка Ільзи Германн

У середині серпня