Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

не може забрати у мене цієї вічної миті. Ніщо: завжди буде ця су ха блискавиця, що освітлює полум'ям каміння під чорними небесами; вічний абсолют; абсолют без причини, без підстав, без мети, без іншого минулого, без іншого майбуття, крім постійности, дармової, непередбачуваної, чудесної. «Я вільний», — раптом подумалося йому. І його радість відразу ж обернулася гнітючою тривогою.

Ірена нудьгувала. Нічого не відбувалося, хіба що оркестра грала «Music Maestro please»[16] та ще Марк дивився на неї своїми тюленячими очима. Ніколи нічого не відбувається, а якщо й відбувається що-небудь, то його тієї ж таки миті не помічаєш. Вона провела поглядом скандинавку, високу білявку, яка вже з годину танцювала й танцювала, навіть не присідаючи у перервах поміж танцями, й подумала без упереджености: ця жінка гарно вбрана. Марк теж був гарно вбраний; всі були гарно вбрані, крім Ірени, яка почувалася мов обпльована в сукні гранатової барви, втім, їй начхати було на те, знаю, в мене немає смаку, щоб обирати собі одяг, та й звідки мені взяти гроші, щоб його поновлювати, просто як буваєш серед багатіїв, то треба знайти спосіб не впадати у вічі. Вже кількоро чоловіків поглядали на неї: дешева, трохи блискуча сукенка розпалювала їхню хіть, вони почувалися сміливіше. Марк був як риба у воді, адже він багатій; він полюбляв водити її до багатих, тому що після цього вона зазнавала упосліджености і, як йому здавалося, менше опиралася.

— Чому ви не хочете? — поспитався він.

Ірена здригнулася.

— Чого я не хочу? Ох, так…

Вона усміхнулася замість відповіді.

— Про що ви думаєте?

— Про те, що шклянка моя порожня. Замовте мені ще один «Шеррі Ґоблер».

Марк замовив ще шклянку «Шеррі Ґоблера». Було потішно змушувати його платити, бо він щодня записував свої видатки. От і сьогодні ввечері запише: повів Ірену до шинку, джин-фіцц, два «Шеррі Ґоблери» — сто сімдесят п'ять франків. Вона помітила, що він пестить її руку пучкою вказівного пальця, либонь, він давно вже так розважається.

— Скажіть, Ірено, скажіть. Чому?

— Просто так, — позіхаючи, відказала вона. — Не знаю.

— Ну, що ж, якщо ви справді не знаєте…

— Та ні ж бо! Навпаки: коли я з ким-небудь сплю, то хочу знати чому. Через його очі, через фразу, яку він сказав, чи тому що він гарний.

— Я гарний, — тихо сказав Марк.

Ірена засміялася, й він зашарівся.

— Зрештою, — хутко сказав він, — ви розумієте, що я хотів сказати.

— Ще й як, — відказала вона, — ще й як.

Він ухопив її за руку.

— На Бога, Ірено! Що я повинен робити?

Він схилився до неї з лютою смиренністю, від хвилювання він тяжко сопів. «Мені так нудно», — подумала вона.

— Нічого. Немає чого робити.

— Ох! — вигукнув він.

Він відпустив її руку й закинув голову назад, показуючи зуби. Вона зиркнула на себе в дзеркало, на маленьку попелюшку з гарними очима, й подумала собі: «Господи Боже! Стільки метушні задля цього!» Їй було соромно за себе й за нього, все воно було таке банальне й таке нудне; вона вже навіть не розуміла, чому відмовляє йому: я завдаю стільки прикрощів; краще сказати йому: «Вам цього хочеться? Що ж, гайда: півгодини в готельному номері, раз-два та й квит! Невеличке свинство поміж двома простирадлами, а потім знову повернемося сюди закінчувати вечірку, й ви дасте мені спокій». Але треба було вдавати, ніби вона надає дуже великого значення своєму мізерному тілу; вона відчувала, що не поступиться йому.

— Ото вже ви чудна! — сказав він.

Він розгублено вирячив свої великі люті очі, зараз він спробує скривдити мене, як завше, а потім проситиме вибачення.

— Ото вже ви боронитеся! — іронічно провадив він. — Якби я не знав вас уже чотири роки, то подумав би, що ви просто-таки втілення чеснот.

Вона раптом зацікавлено зиркнула на нього і замислилася. Коли вона думала, то було не так нудно.

— Маєте рацію, — сказала вона, — це дуже дивно: взяти мене легко, це факт, і все ж таки я радше на шматки себе поріжу, ніж піду з вами до ліжка. І спробуйте пояснити це! — Вона безпристрасно глянула нього й виснувала: — Я навіть не можу сказати, що ви справді огидні для мене.

— Тихіше! — сказав він. — Говоріть тихіше. — І з ненавистю додав: — У вас голос мов дзвіночок, його далеко чутно.

Вони замовкли. Люди танцювали, оркестра грала «Караван»; Марк знай крутив на скатертині свою шклянку, і крижинки у ній ударялися одна об одну. Ірену знову опосіла нудьга.

— Врешті, — сказав він, — я надто добре дав до зрозуміння, що хочу вас.

Він поклав долоні на стіл і спокійно гладив його; він намагався відновити свою гідність. Та нічого, за п'ять хвилин він знову втратить її. Вона усміхнулася йому, тому що він дав їй нагоду подумати про саму себе.

— Що ж, — сказала вона, — це теж є. Либонь, є і воно.

Вона бачила Марка мов крізь імлу. Легеньку сумирну імлу подиву, яка піднялася з серця до очей. Вона страх як полюбляла отак дивуватися усім отим запитанням, які безупину ставиш собі й ніколи не отримуєш на них відповіді. Вона пояснила йому:

— Коли хтось так хоче мене, то це мене обурює. Послухайте, Марку, це ж сміх та й годі: завтра Гітлер, може, нападе на нас, а ви собі місця тут не знаходите од того, що я не хочу переспати з вами. Либонь, ви і справді нікчемний чоловік, якщо телесуєтеся через отаку молодичку, як я оце.

— Це моя справа, — розлючено відказав він.

— Але й моя теж: страх як не люблю, коли з мене роблять чортзна-що.

Запало мовчання. Люди — це худоба, словами вони прикривають інстинкт. Вона стежила за ним краєм ока: от і все, зараз він охляне. Риси його зів'яли, найтяжчий момент іще попереду; якось у «Мелодії» він заплакав. Він розтулив було рота, й вона хутко сказала:

— Замовкніть, Марку, прошу вас: зараз ви або дурницю бовкнете або якусь гидоту.

Він не почув її; він хитав головою ліворуч і праворуч, вигляд у нього був рокований.

— Ірено, — неголосно сказав він, — я незабаром поїду.

— Поїдете? Куди?

— Не вдавайте дурепу. Ви зрозуміли куди.

— Та й що?

— Я гадав, що для вас це щось означає.

Вона не відповіла: вона уважно дивилася на нього. За хвилю він знову озвався, одвернувшись:

— В чотирнадцятому році багато жінок віддавалися закоханим у них чоловікам, лише тому що ті йшли на війну.

Вона мовчала; в Марка затремтіли руки.

— Ірено, для вас це така дрібниця, а для