Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

у Сибір, щоби завершити справу Єрмака з приєднання до Московії Сибірського ханства. Цю справу розпочали ще за Івана IV, та не закінчили. Одночасно Годунов через своїх таємних послів потвердив калмикам запрошення своїх попередників перекочувати у Пониззя Волги, обіцяючи свою зверхність і допомогу.

В російській історичній науці ми не знайдемо свідчень, що саме Московія, аби упокорити та завоювати Велику Ногайську Орду, запросила на землі Ногаїв калмицькі (монгольські) пле. мена. Таким чином на землі тюркських мангитів було поселено ворожі їм монгольські племена калмиків. Що зайвий раз свідчить про тюркське походження Чингісхана та племен, які створили його державу.

Велика Радянська Енциклопедія зазначає: «В кон(це) 16 — 1–й трети 17 вв. происходило перемещение ойратов в пределы России, к ниж(нему) течению Волги и Прикаспию. В процессе миграции и заселения совр(еменной) терр(итории) обитания формировалась калмыцкая народность, осн(овным) ядром к(от) рой были ойраты» [2, т. 11, с. 220].

Ойрати були войовничими племенами, тому, маючи повну підтримку Москви, з перших днів появи у Прикаспії почали витісняти Ногаїв із їхніх земель. Ворожнеча була настільки жорстокою, що, по суті, йшлося до повного винищення спочатку Великої Ногайської Орди, яка займала землі Західного Казахстану та межиріччя Уралу і Волги, а далі — Малої Ногайської Орди, яка кочувала землями Дону та на північних землях Кубані.

Калмики переселялися великими масами по 50–100 тисяч населення разом зі своїми отарами і табунами і захоплювали кращі землі для випасу худоби. Якби тюркські племена діяли одностайно та злагоджено, то, звичайно, калмикам були б непереливки. Та кожен Ногайський хан волів бути незалежним, тож і вирішував свої проблеми самостійно. Так тривало до тих пір, поки загроза втрати землі не стала загальною. Тоді цю проблему вирішити самостійно вже не здатна була і Велика Ногайська Орда.

Ні Мала Ногайська Орда, ні Кримське ханство впродовж тривалого часу не сприймали серйозно загрози навали калмиків, а коли відчули цю загрозу, — то подолати її вже було неможливо. Ногаї змушені були покинути свою землю навіки.

Отак нацьковувала Москва один народ на другий ще в ті далекі часи. Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію. «Ногаи Большие и Малые феодальные гос(ударственные) образования ногайцев, возникшие в результате распада Ногайской Орды во 2–й пол(овине) 16 в. Н(огаи) Большие образовались из улусов, кочевавших в Прикаспии от левобережья ниж(ней) Волги до р. Урал (після витіснення калмиками із західного Казахстану. — В. Б.)… В 1634, после нападения Калмыков, Н(огаи) Большие переселились на правобережье Волги, где кочевали с Н(огаями) Малыми. Н(огаи) Малые (или Казыев юрт, по имени их основателя мурзы Казы) образовались из улусов, переселившихся в сер(едине) 16 в. на правобережье Волги и в Приазовье (от Кубани до Дона). До сер(едины) 18 в. находились в зависимости от Крыма и Турции…» [2, т. 18, с. 88].

Треба розуміти, що мурзи (князі) обох ногайських орд завжди були на боці Москви у Лівонській війні.

Москва, запрошуючи на Поволжя калмиків, по суті нацьковувала їх на своїх союзників у Лівонській війні. Головною причиною цього страшного московського запроданства було те, що калмики обіцяли московським владоможцям бути їхніми підданими, в той час, коли ногаї вважали московитів собі рівними.

М. М. Карамзін про ногайських союзників Івана IV (Грозного) писав: «В Кремлевских палатах обедало у Царя (Івана IV. — В. Б.) 2000 ногайских союзников, шедших на войну Ливонскую» [18, т. IX, с. 248].

Кожен розуміє, що серед 2000 ногайських союзників Івана (Грозного) могли бути тільки князі та мурзи. Якщо за ногайським Мурзою стояла хоч би сотня вершників, то загальна кількість ногайців, які побували в Лівонії і Литві, перевершувала 100–ти сячну армію.

Тих людей Москва зрадила. Згодом, у 1944 році, московити знищили майже всіх калмиків, виселивши їх із прикаспійських земель.

Така плата і шана союзникам.

Підсумував шлях Ногаїв (Мангитів) казахський історик Калібек Даніяров: «(У XIX столітті. — В. Б.) основная часть ногаев в количестве 900 тысяч человек, 180 тысяч юрт переселилась в Турцию… Деятельность бия Едиге, о котором в Ногайской орде был создан эпос «Едиге», повествующий в основном о борьбе Едиге с ханом Тохтамысом, погубила не только Улыс Жошы — Золотую Орду, но и сам род Мангыт, который был численностью равен таким крупным казахским родам как Алшын, Аргын, Найман» [28, с. 186].

Цікавим є ще один аспект взаємин між Москвою та калмиками, про який московити досі воліють мовчати.

В російській історичній науці постать Василя Татіщева досить відома і популярна. Але мало хто знає, що саме Василь Микитович Татішев, перебуваючи на посаді Астраханського губернатора у 1741–1745 роках, викрав у калмиків їхні архіви та народний епос, у якому, між іншим, розповідалось про появу калмиків на прикаспійських землях. Хто бажає з цією історією познайомитися, звертайтеся до праць російського академіка Ніла Олександровича Попова (1833–1892). Російська імператриця Єлизавета Петрівна, посилаючи В. М. Татіщева до калмиків у 1741 році, знала про його головне завдання — поцупити історичну писемну пам’ять. І вигаданий домашній арешт В. М. Татіщева, то лише його домашня охорона від можливої помсти. Бо ніякого арешту по суті не було.

Аби ніхто не вважав, що автор стосовно В. М. Татіщева перебільшує, розповім ще одну надзвичайно цікаву історію, пов’язану з цією довіреною особою Петра І та його донькою. Деякі факти з біографії В. М. Татіщева, опублікованої 1950 року в Москві у передмові до його праці «Избранные труды по географии России»:

«В 1709 г. Татищев участвовал в Полтавской битвё. В 1710 г. во главе отряда в 310 человек, он находился в походе из Пинска до Киева и Коростеня. В 1711 г. Татищев участвовал в Прутскомпоходе. В 1714 г. он впервые был послан (Петром I. — В. Б.) в Пруссию, но причины и подробности этого путешествия за границу неизвестны» [156, с. 4].

Ми на цьому зупинимося, не будемо цитувати місця з біографії В. М. Татіщева, де повідомляється, що він був наближеною особою Петра І і не раз виконував його прості та секретні доручення.

Проаналізуємо події 1709–1716 років. Після Полтавської перемоги над шведами та українцями (Іван Мазепа), перед Петром І постало очевидне завдання — повністю нейтралізувати потяг українців до незалежності.

Похід на Константинополь (Стамбул) був одним із елементів вирішення цієї проблеми. Якби Константинополь став належати Московії, то таким чином Москва брала гору і над Києвом як володарка спадкових прав Візантійської Патріархії. Годився і проміжний варіант: взяття Константинополя та примусове і показове перенесення всесвітнього Патріархату до Москви.

Але у Прутському поході 1711 року Петро І та