Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Можна, я піду до мами? – вона спробувала встати.

– Ні-ні, мама спить, не ходи, а то блискавкою вб’є! – Іван схопив Яну за руку так сильно, що здається, побіліли пальці. – А давай в хмаринки пограємо?

– У хмаринки?

– Так, у хмаринки. Знаєш таку гру? Ні? Хочеш, я тебе навчу?

– Так!

– Потрібно тихенько лежати на траві й шукати в небі хмаринки, схожі на звіряток. Хто більше звіряток знайде, той і виграє. Лише одне правило – руки вгору не піднімати і говорити пошепки. Домовилися?

– Я не зможу, хмаринки занадто далеко.

– Зможеш, варто лише спробувати – і ти побачиш там цілий зоопарк!

Рахувати на небі звіряток Іван почав давно, коли ще зустрічався з майбутньою дружиною, і вони на велосипедах виїжджали далеко за місто і валялися на траві, розглядаючи небо. Потім вони рахували їх на небі з сином, потім – з донькою і разом усією родиною.

– Я бачу кролика! – сказала Яна.

– Де? Розкажи.

– А он він скаче! – хмарка дійсно мала два подовження збоку, ледь схожі на кролячі вуха, але на цьому схожість хмарки з кроликом закінчувалася.

– От бачиш! Один – нуль на твою користь! – прошепотів Адвокат.

За кілька хвилин Яна знайшла на небі ще одного кролика, трьох котиків і дві собачки. Іван не знайшов нікого. Поки дівчинка займалася небесними звірами, він щосили думав, як діяти далі. Вирішив, як тільки стемніє, повзти до машини – за водою, їжею, грошима і документами. А потім… потім сподіватися на ще одне диво.

Ближче до вечора Яна заснула. Проспала десь із годину, і, ледь розплющивши очі, попросила пити і їсти.

– Нічого немає, – прошепотів Іван і погладив дівчинку по голові. Від свого безсилля йому хотілося закричати. Плече, як і раніше, кровоточило, і Іван стежив за тим, щоби вчасно робити перев’язки. – Зараз, потерпи трохи…

Коли стемніло, поповзли до машини. Десять метрів далися Івану неймовірно складно, сили швидко покидали тіло. Дівчинка підповзла, як Іван не старався, першою, доторкнулася до маминої ноги:

– Мамо, мамочко! Вставай, поїхали додому. Ну, будь ласка.

Тетяна не ворушилася. Весь вечір Іван підбирав слова, розмірковував, що він скаже, коли вони підповзуть до машини. Він повинен був знайти якесь пояснення, але як пояснити незнайомій дитині смерть її мами? Залишатися одна в улоговинці Яна категорично відмовилася – як тільки він починав рух до машини, вона теж починала рухатися, зупинявся – вона теж завмирала, як у дитячій грі.

– Яночко, мама дуже втомилася. Вона міцно спить, – Іван не придумав нічого кращого.

– А коли вона прокинеться?

– Ми зараз візьмемо все, що потрібно, і підемо шукати твою бабусю. А потім із бабусею ви зустрінетеся з мамою.

– З татом і Діаною?

Іван затримався з відповіддю:

– Так. Але спочатку нам потрібно знайти бабусю.

– Дядьку Ваню, ти не розумієш – бабуся лежить в машині!

– Тсс, тихесенько. Мама нам сказала – пам’ятаєш? – шукати іншу бабусю, бабусю Ліду. Ви у неї в гостях були. Ти ось тут посидь, не заважай мамі відпочивати, а я поки погляну, як там вони себе почувають…

– Добре, – погодилася Яна. Лягла, розпластавши своє маленьке худе тільце, розкинувши руки, нахилила голову зовсім низько до трави, що пропахла гаром, бензином і кров’ю, і пошепки заговорила, ділячись з мамою успіхами сьогоднішнього дня. – Мамочко, я знайшла на небі двох котиків, двох кроликів і три собачки. Вони такі пухнасті…

Дівчинка продовжувала говорити, як уві сні, а Іван, долаючи опір мертвого тіла, намагався стати на одне коліно і пошукати на задньому сидінні сумочку Тетяни. Бабуся лежала на сидінні на правому боці. Іван розглянув у темряві, що ноги їй практично відірвало великокаліберними кулями, а живіт перетворився на криваве місиво. Іван підтягнувся на руках і помацав наосліп поруч: кров, ганчірки, шматки нутрощів. Опустився вниз, так йому стало легше триматись, пошарудів рукою по підлозі, витягнув дві сумки, в одній з них знайшов усе, про що говорила Тетяна: гроші, телефон, свідоцтво про народження. Все розіпхав по кишенях. Копирсаючись у чужих речах незнайомих і мертвих людей, Іван не міг позбавитися відчуття провини, хоча і копирсався з дозволу і через необхідність. На першому сидінні, відкинувши красиве обличчя набік, напівлежала старша донька Діана. Іван уважно її оглянув – померла, швидше за все, миттєво від численних кульових поранень. В цілому поверховий огляд автомобіля показав, що його припущення виявилися вірні – ймовірно, стріляв бачений ним біля посадки бетеер із великокаліберного кулемета 14.5, також на дверцятах видно отвори 7.62. Найголовнішого для себе – води, він не знайшов, всі пластикові пляшки покришило кулями. Зате знайшов три бутерброди з сиром і маслом, один тут же, не виповзаючи з машини, гублячи крихти, жадібно з’їв.

– Кажи мамі «добраніч», – звернувся до дівчинки, віддаючи бутерброди. – Візьми, поїж.

– Добраніч, мамочко, – потяглася до мами і поцілувала в лоб. – Добраніч, моє кошенятко! – відповіла, інтонуючи, за маму. – Я не піду, – раптом сказала Яна. – Я з мамою спатиму, я втомилася, – і лягла поруч, прямісінько в пляму крові, що вже почала підсихати.

Іван поморщився. Він сидів, упершись спиною в машину, зручно влаштувавши поранену ногу. Після бутерброда йому захотілося спати, але спати було заборонено. Якщо вони хотіли вижити, їм потрібно вибиратися звідси, в будь-який момент можуть прийти ті, хто убив цивільних: поглянути, чи не залишилося живих свідків, помародерствувати, підпалити машину і тіла, приховати сліди злочину.

Село мерехтіло далекими вогниками. Вчора на тому місці зяяла суцільна темінь, напевно, жителі або втекли, або ховалися в підвалах – бій артилерії йшов страшенний, а сьогодні повернулися додому, значить, щось знають, коли не бояться.

– Яночко, ти пам’ятаєш, що говорила тобі мама?

Дівчинка картинно закотила очі.

– Мама говорила тобі слухатися мене і шукати бабусю Ліду. Так?

– Так, – відповіла дівчинка. – Але тепер, дядьку Ваню, я поряд із мамою. Вона прокинеться, і ми разом із нею знайдемо бабусю.

– Мама сама не прокинеться, – Іван шукав аргументи. – Маму може розбудити лише твоя бабуся.

«Що ж це я так брешу, Господи?! Як же їй потім пояснюватимуть, куди поділися тато з мамою, сестра і бабуся? Я ж виглядатиму в її очах жахливим брехуном!»

– Це як у казці про сплячу принцесу? Я повернуся, поцілую маму – і вона прокинеться?

– Так, – зрадів солдат. – Це як у казці. «Дуже страшній казці».

– А навіщо відьма приспала принцесу?

– Яка відьма?

– З казки.

– А, з казки! – Іван пригадав сюжет. – Ну, у