Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Задовольняючи це прохання, ми вийшли з кімнати. Коли ми опинилися за дверима, Пеготті повідомила мене, що містер Баркіс став тепер «трохи бережливішим», ніж раніше; він зав­жди вдавався до тих самих хитрощів, щоб витягти монету зі свого запасу; нечуваних мук доводилося йому зазнавати, коли він злазив самотужки з ліжка і витягав гроші з тієї нещасної скрині. І справді, незабаром ми почули його приглушені зойки: містер Баркіс почав свою важку експедицію до скрині. Та хоч в очах Пеготті мерехтіло співчуття до нього, вона сказала, що така великодушна спонука впливає на нього добре, і краще не заважати йому. Отак він стогнав, доки нарешті не ліг знову в ліжко і не припинив свої добровільні муки. Тоді він покликав нас, удаючи, ніби щойно прокинувся після життєдайного сну. З-під подушки витяг він гінею. Здавалося, що його цілком нагороджує за всі муки думка про те, як хитро обдурив він нас і як зберіг таємницю своєї скрині.

Я підготував Пеготті до приходу Стірфорса, і незабаром він з'явився. Вона вважала, що, бувши моїм другом, Стірфорс тим самим ощасливив і її, і в будь-якому разі зустріла б його якнайпривітніше і найгостинніше. Але його легке поводження, його невимушені манери, гарний вигляд, його природне вміння всіх чарувати і припадати всім до серця — все це спричинилось до того, що через п'ять хвилин він став її улюбленцем. Досить було б і його ставлення до мене, щоб зворушити її серце. Щиро вірю, що не встиг він піти цього вечора з її дому, як вона вже обожнювала його.

Не тільки охоче, але навіть із захопленням погодився він пообідати разом з нами. Він ввійшов до кімнати містера Баркіса, немов сонячний день. В усьому, що він робив, не було ні галасу, ні зусиль, нічого вимушеного; всі його рухи пройняті були незрівнянною легкістю, немовби саме це й треба було робити і краще зробити не можна було. Навіть тепер, пригадуючи все це, я схиляюся перед красою, природністю і приємністю його поведінки.

Веселощами наповнив він маленьку вітальню, де на письмовому столі все ще лежала книжка про мучеників, до якої ніхто не торкався після мене; знову перегортав я аркуші з моторошними малюнками, пригадуючи, який жах викликали вони в мене колись. Пеготті почала говорити про давню мою кімнату, про те, що ліжко моє чекає на мене, і попросила мене лишитися в них. Не встиг я й глянути на Стірфорса, як він уже схвалив усю цю справу.

— Безперечно, — сказав він. — Ти тут ночуватимеш, поки ми будемо в Ярмуті, а я ночуватиму в готелі.

— Але затягти тебе в таку далечінь, — відказав я, — і залишити на самоті — це, здається мені, буде не по-товариському, Стірфорсе.

— В ім'я неба, куди ти, безперечно, потрапиш, — гукнув Стірфорс, — що значить твоє «здається» порівняно з цим?

Одним словом, Стірфорс миттю розв’язав це питання.

До восьмої години вечора він встиг проявити всі свої чудові якості, потім ми попрямували до барки містера Пеготті. Правду кажучи, чим далі, тим кращим здавався Стірфорс. Тоді я думав, і тепер певний цього, що усвідомлення свого вміння подобатися людям запалювало його новими чарами, і тим легше досягав він своєї мети. Коли б мені хтось сказав тоді, що все це — тільки блискуча гра заради забавки, для своєї розваги, гра з бездумної любові до влади, з марнославної звички здобувати її, а через хвилину викидати здобуте геть, — кажу вам, що коли б хтось сказав мені щось подібне того вечора, то не знаю вже, в чому знайшло б вихід моє обурення. Мабуть, що на таку брехню я відповів би тільки посиленням (якби можна було ще посилити) романтичної вірності й дружби, що проймали мене, коли я ступав поруч із ним у темряві по холодному піску, йдучи до старого судна. Вітер віяв і стогнав іще жалісніше, ніж стогнав і ревів він тієї ночі, коли я вперше ночував під дахом містера Пеготті.

— Дике це місце, Стірфорсе, правда?

— У темряві воно досить погане, — відповів він, — а море реве, неначе хоче з’їсти нас. Чи не в тому самому судні блимає вогник?

— Саме в ньому! — сказав я.

— Тоді я справді його бачив цього ранку, — промовив він. — Мабуть, інстинктивно натрапив на нього.

Увійшовши в смугу світла, ми вже більше не розмовляли і нечутно підійшли до дверей. Я зняв засув і, прошепотівши Стірфорсові, щоб він ішов за мною, ступив до хати. Ззовні ми чули бурмотіння голосів, а ввійшовши — почули оплески. Остання плескала, на превелике моє здивування, зав­жди засмучена місіс Геммідж, але не тільки вона серед присутніх була збуджена. Містер Пеготті, сяючи всім обличчям від незвичайної радості, сміючись на весь рот, широко розкрив свої грубі руки, щоб стиснути в обіймах маленьку Ем’лі. Гем, на обличчі якого воднораз малювалися захоплення, радісне хвилювання і властива йому незграбна соромливість, тримав маленьку Ем’лі за руку, немов збираючись познайомити її з містером Пеготті. А сама маленька Ем’лі, зашарівшись і соромлячись, але тішачись радістю містера Пеготті (це видно було з її веселих оченят), хотіла була стрибнути від Гема в обійми містера Пеготті, але наш прихід завадив цьому, бо вона перша побачила нас. У таких позах застали ми їх усіх, щойно ввійшли з темної холодної ночі в теплу світлу кімнату, а місіс Геммідж стояла позаду, шалено плескаючи в долоні.

Але вся картина так змінилась, коли ми ввійшли, що сумніви навіть брали, чи була вона справді раніше така. Я опинився посеред здивованої сім'ї лицем до лиця з містером Пеготті, простягаючи йому руку, а Гем загукав:

— Мастер Деві! То мастер Деві!

За мить ми вже стискали руки один одному, розпитували один одного, казали один одному, які ми щасливі, що зустрілись; і все це ми говорили всі разом. Містер Пеготті так зрадів, побачивши нас, що навіть не знав, що казати й робити. Знову й знову він стискав руки мені, потім Стірфорсові, потім знову мені. А потім він скуйовдив свій волохатий чуб і зареготав так весело і переможно, що просто любо було дивитися на нього.

— Ого, два джентльмени — дорослі вже джентльмени — прийшли під наш дах цього вечора, найкращого вечора в моєму житті! — заявив містер Пеготті. — Ніколи не траплялося такого раніше, слово честі! Ем’лі, серденько, іди-но сюди! Іди сюди, моє бісенятко! Ось друг мастера Девіда, люба моя! Ось джентльмен, про якого ти вже чула, Ем’лі. Він прийшов побачитися з тобою, разом із мастером Девідом, у найщасливіший вечір, який був чи буде в житті твого дядька, грім мене побий і тричі ура!

Одним подихом виголосивши цю промову, містер Пеготті схопив своїми величезними долонями обличчя племінниці, поцілував її не менше десятка разів, з гордістю і любов'ю поклав її голівку на свої широкі груди і з жіночною ніжністю погладив. Потім він відпустив її: вона втекла до кімнати, де колись я спав, а він оглянув нас, розпалений і захеканий від