Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Я дивився на цю дитину, якій було сотні, а може й тисячі років, і нагадував собі, що мені лише шістнадцять, що я — підліток-сирота з Лідса, який намагається бути крутим.

— Так, — відповів я місцевим акцентом. — А тобі яке діло?

— Мій батько послав мене знайти тебе, — твердо відповів він. — Ти впустив ось це.

Він дуже обережно простягнув мені синій зошит. Той був дешевий і дещо обірваний, всередині була чиясь домашня робота з французької: вздовж акуратно накреслених полів на сторінках було je m’appelle, je suis, je voudrais. Я погортав сторінки, потім підвів погляд і сказав:

— Це не…

Але хлопчика вже не було.

Розділ 77

Наступного разу я побачив Вінсента лише в 1941 році.

Я дійсно вивчав юриспруденцію, ходив до Единбурзького університету, де гнув спину над великими товстими книгами, сторінки яких хрустіли від багатьох поколінь комах, що жили, розмножувалися та помирали поміж вироками. Знаючи, що мене призовуть, я завчасно вступив до Гірського полку, і там мене три місяці вчили мистецтву кидатися на манекенів, стріляти з-за прикриття та кричати «Вбити!» так, що аж у вухах потім дзвеніло. Далекий спогад казав мені, що до кінця війни мій підрозділ не використовуватимуть. Ми мали присвятити багато часу мистецтву бойових дій узимку, щоб нас застосували при висадці в Норвегію, яка так і не відбудеться, а зрештою нас мають відправити до Нормандії, вже через кілька тижнів після того, як узбережжя буде відвойовано. Найгірше нам має бути в Арденнах, і я сподівався, що зможу не наражатися, коли це трапиться. Це мав бути сьомий раз, коли я воював у Другій світовій війні.

Вінсента Ренкіса я побачив нібито випадково, коли під час одного з відносно тихих періодів чекав на накази в наших бараках в Литі. Ми проводили дні за вивченням карт тих місць, в які нас не пошлють воювати, за відпрацюванням маневрів, які ми не будемо виконувати, та за очікуванням наказів, які ми не хотіли отримувати. Аж раптом «Струн-ко!», і ми всі скочили на ноги, бо прийшов майор зі своїми посіпаками. Я на той час був незадоволеним другим лейтенантом; незадоволеним тому, що не дуже радів цьому званню, і тому, що дали мені його теж невдоволено, порівнюючи мої заслуги та здібності зі звичайними вимогами. Не пробув я в цьому званні і три тижні, аж мій капітан поскаржився, що я розмовляю неправильно, а я, замість того, щоб відразу перейти на аристократську вимову, підсилив свій північний акцент настільки, що бідолашний чоловік часто потребував перекладу моїх доповідей, що дуже тішило сержанта, який був з Ґлазґо.

Саме цей сержант з Ґлазґо й дав нам того дня команду «Струнко!», але заговорив майор. Він був порядним чоловіком, який не заслуговував на смерть від снаряда гаубиці, що чекала на нього, але його порядність ніколи не була добротою, просто він рішуче робив усе так, щоб ті, хто загинув під його командуванням, гинули не з його вини.

— Усе гаразд, панове, — пробуркотів він так, неначе вага рослинності на його обличчі заважала йому розтуляти губи. — Це рутинний обхід. Лейтенанте Оґаст, познайомтеся з лейтенантом Ренкісом.

Я мало не зареготав, коли побачив Вінсента, одягнутого в офіцерський однострій із блискучими ґудзиками, із вичищеним капелюхом, у гарних чоботах, а честь він віддавав так палко, що хоч м'ясо смаж! Він був хлопчиськом — шістнадцятирічним хлопчиськом — але якимось чином натяку на бороду навколо його підборіддя та додаткових шкарпеток, які він запхнув під штани на литках та під сорочку на попереку, вистачило, щоб ввести армію в оману й отримати офіцерське звання. Ще ніколи я не був настільки вдячним безвиразності свого обличчя, якій чоловіка навчають роки служби молодшим офіцером, що отримує дурні накази; за свої страждання я отримав блискучу посмішку Вінсента.

— Лейтенант Ренкіс пробуде з нами недовго, — продовжував майор, — тому прошу вас усіх вразити його. Якщо вам буде що-небудь потрібно, звертайтеся до Гаррі. Лейтенанте!

Знову всі віддають честь. Коли маєш справу зі старшими чинами, треба вміти не тільки добре стріляти, але й вправно підносити долоню до скроні. Глянувши за спину Вінсента, я побачив, що сержант намагається не розсміятися. Він що, теж помітив юне личко нашого недорослого офіцера та опуклості навколо стегон, де той щось підсунув під однострій, щоб мати більш чоловічу фігуру? Я зосередився на байдужості свого обличчя та на відданні честі, а коли майор пішов, потиснув Вінсентові руку.

— Можеш звати мене Гаррі, — сказав я.

Розділ 78

Є ритуал, який я виконую майже кожного життя — вбивство Ричарда Лайла.

Кожного життя від найпершого вбивства я покінчую з ним — або особисто, або доручаю зробити це іншим — раніше, ніж він починає вбивати жінок у Беттерсі, і кожного мого життя Розмері Досет і решта дівчат живуть трохи довше, навіть не здогадуючись про смерть того, хто мав їх убити. За винятком єдиного життя, в якому я не надіслав кілера й не зміг з'явитися сам, і тому Розмері Досет померла, а її порізане тіло лежало у ванні. Зараз я вже настільки звик убивати Річарда Лайла, що цей акт набув рис ритуалу. Я більше не даю собі клопоту складними приготуваннями, не маю жодних вагань. Я просто йду одного дня до його квартири, сідаю далі від вікна, чекаю, доки він зайде в двері, а тоді пускаю йому кулю в лоб. У мене ніколи не було відчуття, що окрім цього потрібно ще щось.

Я думав, чи не є ставлення Вінсента до мене схожим на моє ставлення до Лайла. Оскільки я не був загрозою, йому не треба було повертатися до мене, але він повертався, неначе хазяїн, що відвідував улюблену тваринку. Подібно тому, як я уважно стежив за Лайлом, Вінсент, схоже, теж хотів у кожному житті тримати мене біля себе. Можливо, він вважав, що моя особистість зроблена з такого заліза, що одного дня вона повернеться й стане для нього загрозою; можливо, він боявся, що я зможу відновити свою пам'ять; можливо, я був трофеєм його перемоги, доказом його успіху. А може він просто хотів мати друга, природу якого він від життя до життя міг творити,