Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Маршал виграв двісті п’ятдесят доларів. Решту часу він, мов той яструб, спостерігав за Шеллі, подеколи занотовуючи щось у маленький блокнотик. Скидалося на те, що всім було байдуже, що він записує, окрім хіба що тендітної азійки, яку майже не було видно за стосами виграних фішок. Вона підвелася, перехилилася через купу чорно-білих фішок по двадцять доларів і, кивнувши на його блокнот, зауважила:

— І не забудь записати, що великий стрит б’є крихітний повний флешик, хі-хі-хі!

Поза сумнівом, найбільш активним гравцем, який робив ставки, за цим столом був Шеллі. Скидалося на те, що він знає, що робить. Утім, коли він мав гарні карти, у грі залишалося замало гравців. Коли ж блефував, а на столі лежали непогані карти, один або двоє гравців із поганенькими картами відповідали на його ставки і зрештою вигравали. Коли ж хтось робив ставку на закриту руку, Шеллі чомусь залишався у грі. Попри те, що він мав непогані карти, стосик його фішок поступово танув і за півтори години він програв п’ять сотень. Маршалові не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, чому так сталося.

Шеллі підвівся, кинув дилерові кілька фішок (то були чайові) і рушив до ресторану. Маршал поміняв фішки на готівку й пішов за Шеллі, не залишивши жодних чайових.

— Щось помітили, доку? Були якісь «знаки»?

— Гм, Шеллі, я, звісно, ще тільки вчуся… Але скидається на те, що ви могли б краще виказати свої карти, якби взялися ними семафорити.

— Га? Це як?

— Є така система знаків із прапорцями, за допомогою якої один корабель подає сигнали іншим.

— Ага, є таке. То що, все настільки погано?

Маршал кивнув.

— А як щодо конкретних прикладів? Мені потрібні деталі.

— Гм, для початку пригадайте роздачі, які дозволили вам зібрати високі карти. Як на мене, їх було шість: чотири фул-­хауси, великий стрит і великий флеш.

Шеллі замріяно всміхнувся, немовби перед його очима зринули давні коханки.

— Авжеж, я пам’ятаю кожну комбінацію. Вони були прекрасні, чи не так?

— Е-ем… — вів далі Маршал. — Я помітив, що інші гравці, які мали подібні карти, вигравали більше грошей, аніж ви, і значно більше — удвічі чи навіть утричі. Насправді я не сказав би, що вам вдавалося впіймати «велику рибу», швидше то були просто непогані карти, бо ж ви жодного разу не виграли великі гроші.

— Тобто?

— Тобто, коли ви мали «високі» карти, ця новина поширювалася, мов лісова пожежа.

— І якими були мої «прапорці»?

— Дозвольте мені озвучити свої спостереження. Я помітив: коли вам трапляються гарні карти, ви надто сильно їх стискаєте.

— Стискаю?

— Авжеж, охороняєте їх, наче то ваш власний Форт-Нокс. З такою силою можна й велосипедне колесо зігнути. І ще одне: маючи на руках флеш, перш ніж зробити ставку, ви завжди кидаєте оком на свої фішки. Стривайте, було ще дещо… — Маршал уважно вивчав свої нотатки. — Ага, ось воно. Маючи на руках гарні карти, ви щоразу відвертали очі від столу й дивилися кудись убік, неначе хотіли переглянути баскетбольний матч на одному з екранів. Гадаю, ви намагалися змусити інших гравців думати, що ця рука вас аж ніяк не цікавить. А от коли ви блефуєте, то дивитеся у вічі гравцям, немовби хочете змусити їх опустити очі, хочете їх принизити й відмовити від ставок.

— Доку, ви жартуєте? Я справді це роблю? Аж не віриться. Я знаю про всі ці штуки — читав у книжці «Знаки» Майка Каро. Але й гадки не мав, що й сам це все роблю.

Шеллі встав і міцно обійняв Маршала.

— Оце я називаю терапією, доку! Найкращою з усіх! Не можу дочекатися, коли повернуся до гри — тепер я «перетасую» всі свої знаки! Я їх так заплутаю, що ці джокери й не гадки не матимуть, що ж насправді сталося.

— Стривайте! Є ще дещо. Бажаєте почути?

— Звісно! Але зробімо це якнайшвидше. Я хочу переконатися, що отримаю те саме місце за столом. Гм, мабуть, краще його зарезервувати.

Шеллі метнувся до Дасті, плеснув його по плечу, щось прошепотів і простягнув йому десять доларів. Відтак швидко повернувся до Маршала й нашорошив вуха.

— Продовжуйте, доку, я уважно слухаю.

— Ще два моменти. Коли ви дивитеся на фішки, намагаючись їх швиденько порахувати, усе очевидно — ви маєте на руках гарні карти. Гадаю, я про це вже казав. Але не згадав про таке: блефуючи, ви ніколи не дивитеся на фішки. Є ще дещо, ледь уловиме, і я не зовсім певен, що це…

— Кажіть, доку. Я хочу почути все! Зізнаюся: кожне ваше слово — золота монета!

— Гм, маючи на руках гарні карти, ви, як на мене, дуже обережно кладете на стіл свою ставку. І дуже близько до себе — ви не простягаєте руку трохи далі. А під час блефу робите навпаки: агресивно жбурляєте фішки простісінько в центр столу. А ще, блефуючи, ви (щоправда, не щоразу) знову і знову поглядаєте на свої невдалі карти, немовби сподіваючись побачити замість них інші. І останнє: ви завжди залишаєтеся у грі до кінця, навіть коли інші гравці чудово розуміють, що хтось зібрав повну комбінацію… тож я гадаю, що ви приділяєте максимум уваги своїм картам, але геть не зважаєте на гравців. Що ж, наче все. — Маршал хотів було порвати свій аркушик.

— Ні-ні, доку, не рвіть! Дайте його мені. Я поставлю його в рамочку. Хоча ні — краще заламіную і носитиму з собою. Це буде мій талісман, наріжний камінь успіху Меррімена. Послухайте, я маю йти, гріх втрачати таку нагоду… — Шеллі кивнув на стіл для покеру, з-за якого вони нещодавно вийшли. — Така компанія бовдурів може більше й не зібратися. Ага, майже забув. Ось лист, який я обіцяв для вас написати.

Він простягнув аркуш, і Маршал відразу його проглянув:

Усім, кого це може зацікавити:

Цим листом я підтверджую, що отримав від лікаря Маршала Стрейдера психотерапевтичні послуги найвищого ґатунку. Я вважаю, що повністю вилікувався та позбувся всіх неприємних симптомів, появу яких спричинив неправильний курс лікування лікаря Панде.

Шеллі Меррімен

— Що скажете, доку? — запитав Шеллі.

— Ідеально, — мовив Маршал. — Тільки зазначте дату, будь ласка.

Шеллі поставив дату, а тоді імпульсивно дописав:

У зв’язку з цим я відмовляюся від будь-яких претензій до Інституту психоаналізу «Золоті ворота».

— А тепер що скажете?

— Ще краще. Дякую, містере Меррімен. Завтра я наді­шлю вам свого листа.

— Тоді ми остаточно розрахуємося одне з одним. Рука руку миє. Знаєте, доку, я оце подумав — власне, ця думка тільки зринула, вона ще не розвинулася… Ви могли б зробити непогану кар’єру як консультант із покеру. Ви просто ас! Принаймні зараз я гадаю саме так. Побачимо, як воно буде, коли я повернуся за стіл… Пропоную якось пообідати разом. Я міг би стати вашим агентом. Роззирніться — тут сотні простачків із грандіозними мріями, які були б не проти вдосконалити свою гру… А є ж і більші казино… «Garden City», «Club 101»… Та вам би платили великі гроші! Я вмить знайшов би натовп клієнтів чи заповнив аудиторію для майстер-класу. Кілька сотень гравців, по сотні з кожного — це двадцять тисяч на день. Звісно, як