Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Г о л о в н о к о м а н д у в а ч

Середня рать нехай іде у діло,

Являючи свою розумну силу;

Правіше вже змішались вороги —

Спинити нас у них нема снаги.

Ф а у с т

(показуючи на середульшого)

Нехай і цей пристане у загін:

Прудкий, меткий, усіх захопить він.

Х а п а й

(виступає наперед)

З геройством війська мусить побіч

Стоять сподіванка на здобич.

Хай буде всім одна із мет

Вождя ворожого намет.

Йому недовго там пишаться,

Я в першій лаві — знай завзятця!

П і д б и р а й к а

(маркітантка, тулиться до нього)

Хоч я йому і не жона,

Проте й не зовсім чужина.

Багатий визрів урожай,

А жінці, звісно, тільки дай,

Вона ні на що не зважа.

Вперед, у бій! Гуляй, душа!

Обоє пішли.

Г о л о в н о к о м а н д у в а ч

На лівий фланг, під тії стромовини

Свій правий фланг напевно ворог двине,

Стоятимуть там наші валом вал,

Щоб захистить узенький перевал.

Ф а у с т

(показує наліво)

Прийми й цього до себе у солдати,

Не вадить сили сильному додати.

Т р и м а й

(виступає наперед)

Про лівий фланг не клопочіться!

Держать, що є, мені не вчиться.

Що береже старий вояк,

Того і грім не втне ніяк.

(Пішов).

М е ф і с т о ф е л ь

(сходить згори)

Дивіться, з-поза скель стрімчастих

І з-поза виступів зубчастих

Ідуть, розсипавшись горою,

Нові бійці при добрій зброї.

Щити, мечі, шоломи, лати…

Нам варто їх у бій послати,

І миттю зроблена робота.

(Тихо до тих, що знають).

А хто й відкіль — моя турбота.

Я не ловив даремно ґав,

Всі арсенали обшугав;

А там у незворушній тиші

Вони стояли кінні, піші,

Колись — владики грізні та вельможні,

Тепер — слимачі домики порожні.

Я поселив усяких там привидь,

Середньовіччя треба ж підживить!

Нехай у них чорти із різних сект,

Вони незгірший справлять тут ефект.

(Уголос).

Чи чуєте, вперед вони вже мчать

І зброєю погрозливо бряжчать;

Вже майорять пошарпані прапóри,

Що вирвались нарешті на простори.

Ви бачите, народ старий

Охоче йде на бій новий.

Зверху чути грізний суремний гук; вороже військо непомалу завагалося.

Ф а у с т

Вже затьмарився вколо обрій,

Лиш де-не-де грізний, недобрий

Червоний сполох спалахне;

Кривавим блиском зброя грає;

Ліс, гори, небо — все вступає

У це побоїще жахне.

М е ф і с т о ф е л ь

Наш правий фланг хоробро б'ється,

Та над усіми видається

Завзятий велет Ганс Рубай:

До нього й чорт не підступай.

Ц і с а р

Одна рука знялася вгору

Й здесятерилася в ту ж пору…

Непевні творяться діла.

Ф а у с т

Ти чув про маревні мережі

На сицилійськім узбережжі?

У білий день химерна мла

Там коливається в повітрі,

Виводить візерунки хитрі,

Снує видіння без числа:

То колихливими містами,

То мерехтливими садами

Порожній простір вистила.

Ц і с а р

Що то за знак? На гострі піки

Упали раптом світлі бліки,

І наших лав списи блискучі

Окрили вогники скакучі[252];

Я бачу в цім якийся чар.

Ф а у с т

Розхмур, о царю, чоло хмуре:

То знак зичливої натури,

Нам світять дивні Діоскури[253],

Що бережуть плавців од бурі;

Вони підсилять наш удар.

Ц і с а р

А хто, скажи, і задля чого

Нам шле природу на помогу,

Який незнаний володар?

М е ф і с т о ф е л ь

Не хто, як той мудрець великий,

Що відданий тобі навіки.

У нього аж душа болить,

Що йдуть на тебе супостати.

Щоб добродійця врятувати,

Готов він голову зложить.

Ц і с а р

У час коронаційного параду

Хотів я зразу вивірити владу,

На чім — не став я довго обирати,

Звільнив сивобородого од страти.

Я зіпсував попівству насолоду,

Хоч добре знаю, сам собі на шкоду.

Невже аж нині, через стільки літ,

Пожну я діла радісного плід?

Ф а у с т

Добро сторицею воздасться;

Зверни свій зір у неба вись:

То знамення тобі, дивись,

Воно віщує певне щастя.

Ц і с а р

Орел ширяє в небесах,

А слідом — ґриф, потворний птах.