Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

13. Змагання (спори) поміж капіталістами і робітниками розв’язувати судом третього — третейським судом. Робітники вибирають свого суддю, капіталісти свого, а ці два судді, зійшовшись, вибирають одного третього, який уже і робить присуд. Де надто потрібно для сільських наймитів, що роблять по панських економіях.

14. Робітники-українці мусять установити мінімум зарібної плати і добиватись досягати цього в житті. Плата не може падати менше певного рівня, який необхідний для більш-менш нормального життя, який забезпечував би українцю-робітнику задоволення всіх фізичних і духовних потреб. Це надто потрібно для сільського робітника-наймита, що робить вліті по 20-30 копійок поденно (проте як на Заході зарібна плата доходить до 2-3 карбованців).

15. Незалежний од капіталістів і поміщиків інспекторат з представниками від робітників.

16. Добиватись усі ці вимоги зробити основними Державними Законами охорони праці. Добиватись установи суворих законів про нарушення капіталістами промисловими, торговими чи земельними (поміщиками) законів охорони праці[316].

Забезпечити себе під час безробіття, страйків (стачек), промислових кри-зисів, прошукувати працю своїм безробітним членам, забезпечити себе під час хвороби або нездібності до роботи од старості, забезпечити долю своїх вдів і сиріт — мусять самі робітники.

Певна річ, що робітники мусять боротись, аби капіталісти і уряд державний давали до рук робітницьких районних комітетів потрібні суми на утримання не здібних до праці інвалідів, чи од хвороб, чи од ушкодження машинами, чи од старості, на утримання сиріт. Але все ж турбуватися про робітників, про робітницькі потреби мусять самі робітники.

Бо треба пам’ятати, що капіталіст уступає конечності, необхідності, якої він позбутись не може, якої подужати не в його силі. Так само і правительство, бо воно єсть слугою капіталістів, як це всім відомо. Через те, не поки-даючи боротись, аби повернути часть доходів держави на пекучі робітницькі потреби, негайно заводити поруч з організаціями політичними організації економічні.

1. Товариства взаємної запомоги.

2. Страйкові каси (Стачечний фонд).

3. Каси запомоги під час безробіття і промислових кризисів. Каси для утримання робочих-інвалідів, старих, не здібних до роботи, сиріт.

4. Робітницькі контори для пришукання роботи. Всеукраїнська організація пришукання праці. Досвідний і культурний робітник англієць, бельгієць давно зрозуміли, що вигідніше покладатись на себе, вигідніше самому зарадити своїм нуждам, як сподіватись сього від уряду, капіталістів, взагалі віл ворожих класів (буржуазних). Вони позаводили у себе усе вищезгадане; позаводили навіть кооперативні продуктивні товариства (виробу). Значно видерли з рук капіталу: виріб одежі, обуві, печення хліба, добираються засновувати власні фабрики і заводи і потроху посуваться до соціалістичного устрою. Вжиткові товариства (потреб [ительские] общества) серед робітників-англійців, а надто бельгійців колосальні: мільйони в касах. Ці вжиткові товариства в деяких містах цілком убили дрібну і середню торгівлю, зоставивши тільки оптову. Так поволі посуваються вони, завойовують позиції на бенкеті життя і посуваються до соціалістичного устрою.

Проте німецький робітник менш культурний, менш здатний до самодіяльності, більш покладається на уряд, парламент, що ніби через парламент можна усього, що потрібно робітнику, досягнути[317], через те він більше терпить і має менше політичних прав.

Слідком за німцями ідуть росіяни (москалі). Верховоди російських робочих тепер хочуть скласти турботу (заботу) про своїх робочих інвалідів, не здібних до роботи од старості, про сиріт на правительство і державу, бо вимагають «государственного страхованія рабочих» (§ 8 з’їзду С[оціал-]Д[емо-кратів]). Значить, вони згоджуються платити щорічні податки до державного казначейства, аби потім, як робітник постаріє, одержував пенсію від казни. Чи ж не ліпше вносити щорічні вкладки до робочих кас для цієї самої цілі? Адже з робочих кас вони нікуди не підуть, а з державного казначейства, з казни може піти всякими шляхами.

Нам, українським робітникам, тим більш ні до чого не послужить «государственное страхованіе рабочих».

Уряд в руках земельної і грошової аристократії, опріч чого державна власть в Росії в руках чужого народу московського, нас завойовавшого. Аби Україна складала незалежну демократичну державу, в управі котрої український пролетаріат мав би рішучу силу, тоді б була рація добиватись «государств [енного] страхованія». А зараз українці — робітники сільські і міські — мусять самі зарадити своїм нуждам, мусять покладатись тільки на свої сили.

Не треба помилятися, що закладання українських робітницьких організацій, заснування самостійної незалежної Всеукраїнської робітницької партії єсть приємним руським революційним робочим партіям, які до сього часу звикли бачити у українському пролетаріаті слухняну масу для виконань «предпісаній» робітничих комітетів з Москви і Петербурга. Свідомість українського пролетаріату, який забирає робітницьку справу на Україні до своїх рук, не може бути приємною робітникам руським (москалям), принаймні спочатку, поки вони не мусять погодитись із цим як із фактом конечним і безповоротним. Несимпатичне, а часом вороже відношення росіян до заснування українських робітницьких організацій може засвідчить кождий, хто по українських містах засновував українські робітницькі організації. Освіченому робітнику-москалю добре відомо, що, засновуючи свої українські організації, українці-робітники видирають з рук росіян робітницьку справу на Україні, що в автономнім, а тим паче в незалежнім українськім парламенті, якого вимагають українці-робітники, український парламент пануватиме, а росіянам, що тепер грають на Україні першу ролю, не хочеться зрікти-ся свого привілейованого становища, не хочеться перейти на ролю другу. Звертаємо увагу українців — робітників і хліборобів — на дуже велику охоту росіян засновувати всеросійські союзи робітників чи селян. В цім добачаємо бажання — аби рух в Росії відбувався під гегемонією пролетаріату московсько-руського.

Аграрна програма

1. Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить врешті збанкрутуватись, позбутись свого ґрунту, обернутись в сільського пролета-ря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях.

2. Не визнаємо, що врешті-решт земля перейде до рук земельних капіталістів, бо нібито тільки вони можуть запровадити усі найновіші машини і способи оброблювання землі. Підстави наші такі:

а) Концентрація земель на Україні, як і скрізь по світу, сталась не од чинників економічної еволюції, а фактом політичного захвату. Приклад: грабування ірландських земель англійською аристократією. Грабування українських земель до і при Катерині II в Лівобережній Україні. Грабування земель в Правобережній Україні під час панування Польщі.

б) У вільних державах, в Германії, Франції і навіть в невільній Росії — ніде ми не бачимо, аби земля переходила із рук селян-хліборобів до рук земельних капіталістів, що признано усім світом, що признають навіть прихильники концентрації землі. Проте ми бачимо, як великі земельні маєтки запозичені в банках державних і приватних майже до мертвої перли. Український селянин не має кредиту, окрім кредиту од шахрая, що