read-books.club » Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 94 95
Перейти на сторінку:
миті, за течією, в супроводі човна з міським гербом, човен хитався від могутніх ударів весел. І кожен обізнаний городянин знав, що плисти за трупом можна тільки до мосту Уранії, бо під ним не пройде жоден човен. Дехто з глядачів побіг уздовж Лімату, власне, й не побіг, а пішов якомога швидше. Однак більшість, щоб зберегти гідність міста, припинили споглядати й пішли собі далі, наче нічого не сталося, гідні, немов лебеді, які розпустили крила, а потім знову їх склали і спокійно пливуть. А от труп далеко не заплив. Уже коло мосту Ґемюзе, що має багато опор, він знову зачепився, й цього разу течія перевернула його обличчям догори. То був чоловік. Кілька квітникарів, що продавали квіти на мосту, побачили обличчя, яке вже розкладалося, а поліція, що саме там мала свій пост, одразу була на місці й досить численна, щоб відвернути потік перехожих, тож принаймні на мосту стала господарем ситуації, розумієте, не давала людям зглядатися, люди не знали, що сталося, на їхні запитання ніхто не відповідав, і здавалося, ніби йдеться про квіткові кіоски. Склалося враження, ніби в Цюриху раптом заборонили продавати квіти. Знову довгий час нічого не відбувалося. Щоправда, невдовзі з’явився інспектор поліції, що керував дальшими діями, але поради, які він давав як людина досвідчена, вимагали часу. Він чекав у цивільному й курив сигару «Russli-Stumpen». Труп був у такому стані, що, коли намагатися витягти його за кінцівки, навряд чи вдалося б підняти його цілим. Тим часом було вже опівдні, година пік, тільки труп ніколи не поспішав: лежав горілиць, глухий до вуличного гармидеру, й дозволяв Лімату дзюркотливими вирами обпливати свою вкриту слизом бороду і, здавалося, зрікся всяких думок про втечу. І все-таки інспектор поліції, чоловік обачливий, наказав наглядати за ним, а тим часом не так курив, як жував свій недопалок; човен тепер прив’язали до металевої опори, навколо нього теж дзюркотіла, крутячись, вода; труп, що зачепився, був десь на відстані багра, і поліцай пильно наглядав за ним. Стояв теплий полудень. Серпень. Труп був у зимовому пальті, рукавичках, проте без капелюха. Одного разу поліцай зняв шолом і витер піт, а потім знов одягнув його, зберігаючи повну бойову готовність. Здавалося, було б найкраще, якби труп просто втопився, але це вдавалося тільки голові. Зрештою приїхав і чорний автомобіль із труною. Тепер уже й цікаві могли щось бачити, незважаючи на поліційний кордон: труну з голих ялинових дощок. Труну треба було обв’язати линвами, й інспектор поліції взявся до цієї роботи власноруч. План був зрозумілий: під водою підвести труну під труп. Труп, напевне, був дуже розкладений і слизький, тож обом поліцаям із міською кокардою на шоломі, які мали його, так би мовити, зачерпнути й підняти нагору, годі було позаздрити. Коли труну на чотирьох линвах опускали вниз, цей процес тривав досить довго, й цікаві, стримувані бар’єрами, бачили тільки інспектора поліції, як він давав згори від поренча вказівки вниз, наче то була звичайнісінька річ: спершу спокійно й по-діловому, а потім із похитуванням головою — труп, здається, не дотримувався його вказівок. Коли цікаві, а дехто вже й роздратований, бо тупий поліцай і далі не відповідав на жодне запитання, нарешті почули зойк, коротенький зойк, то ніхто не знав, що сталося, де-не-де почувся навіть сміх. Інспектор поліції лише мовчки похитав головою, й невдовзі люди побачили поліційний шолом, що плив униз по зеленому Лімату, а за ним труну з трупом усередині, потім човен тільки з одним поліцаєм на кормі, тим часом як другий, шубовснувши у воду, і то в мундирі та чоботях, добирався навскіс до берега, вже не дбаючи про успіх операції. Поліцай на човні вже нічого не міг удіяти, труну, що повільна плила, він супроводив, як і сподівалися, лише до мосту Уранії. Далі труна попливла вже сама, то ногами вперед, то головою, наче випробовувала, яка позиція краща для довгої подорожі. Труну зносило праворуч, тож невдовзі вона вдарилася об набережну, і то не раз, загрожуючи розбитися, і це біля Вокзального мосту, де її не відразу помітили. Адже не кожен, якщо не бачить поліції, дивиться через поренча вниз. Якщо на мосту Ґемюзе й далі ще стояли непотрібні бар’єри, тут не було жодного поліцая, тож труп мав перепочинок, тим паче, що набережна там досить висока; можна було бачити, як труп хитається в труні, але дістати його годі. Після численних ударів об мур труна нахилилася і одна рука випала назовні. Навіть поліцай-регулювальник, якого викликали з будки, нічим не міг зарадити: скинув білі рукавички, вочевидь замислившись, що робитиме потім, і на цьому й зупинився. Чимало людей повідверталися. Надто велику огиду, здається, навівала рука, бо, хоч і зрідка, ворушилась, то піднімаючись, то опускаючись у воді. Тільки регулювальник з білими рукавичками в кулаці не відвернувся, мабуть, мундир зобов’язував. Його постанова зателефонувати в головне управління й доповісти була єдиною розумною дією, цього, здається, чекав і сам труп. Але тільки-но поліцай пішов до телефону-автомата, як вистачило одного збурення течії, щоб труну понесло далі. Об набережну вона вже не билася. Пливучи широкою дугою, труна знайшла собі прохід під Вокзальним мостом і безсоромно випливла з другого боку, і то головою вперед, тепер тільки головою вперед. Її вже не крутило, вона стрімко пливла і коло будинку кантональної адміністрації, здається, прискорила свій хід, наче ще сьогодні прагнула добутися до моря. Чи дивився тоді хто-небудь із того будинку у вікно, я не знаю. Щоправда, труна черкнула опору нового мосту Вальхе, але це затримало її ненадовго; вона ще раз обернулася, не вдарившись ні об що, і попливла, тепер кренячись у різні боки, проминула літній зелений парк Швейцарського краєзнавчого музею і знову мчала вниз по річці, хитаючись, але невпинно, і невдовзі склалося враження, що Цюрих справді не зможе затримати її, — Цюрих, що повернувся до свого порядку денного: спокійно-білі лебеді під плакучою вербою коло готелю «Helmhaus», високо вгорі чайки на короні Карла Великого, замість передзвону об одинадцятій годині тепер чулися сигнали точного часу швейцарського радіо, бар’єри на мосту Гемюзе прибрали, човен прив’язали до буя, регулювальник знову махав із будки білими рукавичками... Згодом одна мати з дитячою коляскою подзвонила в поліцію, її змусив чоловік, який вважав, що треба подзвонити: вони побачили труп у так званому Драт-Шмідлі, місці, де є невелика гребля, й картина, мабуть, приголомшила його: відкрита труна мало не вертикально стояла серед збуруненої води, всередині був труп.

Камілла аж рота роззявила з подиву.

1 ... 94 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"