Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Це твоя ілюзія.

– Почекай і побачиш.

– Що я маю побачити, Ліло, облиш.

– Ще раз тобі кажу: така ти мені не подобаєшся. Ти нічого про нас не знаєш, тому краще помовч.

– Ти хочеш сказати, що я б могла критикувати тебе тільки тоді, якби жила в Неаполі?

– Чи в Неаполі, чи у Флоренції – ти ніде нічого доброго не робиш, Лену.

– Хто тобі сказав?

– Життя.

– Що ти можеш знати про моє життя?

Я була напружена, і вона це помітила. Примирливо скривилася.

– Ти дістала мене, тому я й кажу те, чого насправді не думаю. Ти добре зробила, що поїхала геть з Неаполя, чудово зробила. А знаєш, хто сюди повернувся?

– Хто?

– Ніно.

Новина ця жаром вдарила мене в груди.

– Звідки ти знаєш?

– Мені сказала Маріза. Він виграв конкурс на посаду професора університету.

– У Мілані йому було погано?

Ліла примружила очі.

– Він одружився з однією собі з вулиці Тассо, вона родичка половини власників «Банко ді Наполі». Їхньому синові вже рік.

Не знаю, чи це завдало мені страждань, але напевно мені важко було в це повірити.

– Він справді одружився?

– Так.

Я поглянула на неї, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде.

– Хочеш побачитися з ним?

– Ні. Але якщо випадково зустріну, збираюся сказати, що Дженнаро не його син.

96

Крім цього, вона сказала мені ще кілька несув’язних речей. Вітаю, у тебе гарний і розумний чоловік, говорить як вірянин, хоч і не вірує, знає все, що діялося в давнину і тепер, зокрема знає купу всього про Неаполь, мені аж соромно стало, хоч я й неаполітанка, але не знаю нічого. Дженнаро росте, ним більше займається моя мати, ніж я, у школі йому ведеться непогано. З Енцо в мене все добре, працюємо багато і бачимось мало. Натомість Стефано сам себе зруйнував: карабінери знайшли у нього в підсобці крадені речі, не знаю, що саме, і його заарештували; нині його випустили, але мусить бути обережний, у нього вже немає нічого, тепер я даю йому гроші, а не він мені. Бачиш, як усе змінилося: якби я далі була синьйорою Карраччі, мені було б непереливки, залишилась би з голою дупою, як і вся їхня родина; але я Раффаелла Черулло, директорка центру Мікеле Солари із зарплатнею чотириста двадцять тисяч лір у місяць. Тож тепер мати ставиться до мене як до королеви, батько пробачив мені все, брат смокче з мене гроші, а Пінучча каже, що дуже мене любить, їхні ж діти звуть мене тітонькою. Але сама робота нудна, зовсім не те, що мені здавалося спочатку: усе дуже повільне, марнується купа часу, сподіваємося, що невдовзі прибудуть нові машини, набагато швидші. А може, й ні. Швидкість усе змазує, якщо поспішати, то навіть фотографії виходять розмиті. Так говорив Альфонсо, це він так жартував, мовляв, він сам вийшов якийсь розмитий, без чітких контурів. Останнім часом він постійно торочить мені про дружбу. Дуже хоче зі мною приятелювати, мовляв, хотів би стати моєю копією, присягається, що хотів би бути такою жінкою, як я. «Якою там жінкою, – сказала я йому, – ти ж чоловік, Альфо, тобі невтямки, яка я, і навіть якщо ми будемо друзями, якщо ти приглядатимешся до мене, розглядатимеш мене і наслідуватимеш, ніколи нічого про мене не дізнаєшся». «Тоді, – засміявся він, – що я маю робити, мені несила бути тим, ким я є». І зізнався мені, що давно кохає Мікеле – так, Мікеле Солару – і хотів би подобатися йому так, як, на його думку, подобаюсь йому я. Розумієш, Лену, що діється з людьми – у нас забагато всього всередині, це роздуває нас, ми лускаємо по швах. «Гаразд, – сказала я йому, – будьмо друзями, але викинь собі з голови, що ти можеш бути такою жінкою, як я, єдине, що ти зможеш, це бути такою жінкою, яку собі уявляєте ви, мужчини. Хочеш мене наслідувати, бути моїм портретом, наче намальованим художником, але моє гівно завжди залишиться моїм, а твоє – твоїм». Ох, Лену, що з нами всіма діється, ми як труби, коли вода замерзає, що то за біда, коли голова не знає спокою. Пам’ятаєш, що ми зробили з моєю весільною світлиною? Я хочу далі це робити. І настане день, коли я сама перетворюся на діаграми, стану перфорованою стрічкою, і більше мене не побачиш.

Отаке-от комедіантство. Це її базікання в коридорі підтвердило, що наші стосунки перестали бути довірливими. Вони звелися до коротких новин, скупих подробиць, злісних реплік, порожньої балаканини, і більше не було звірень про події і думки, призначені лише мені. Життя Ліли належало тільки їй, вона, схоже, не хотіла ділитися ним ні з ким. Безглуздо було допитуватися: що ти знаєш про Пасквале, куди він подівся, який стосунок маєш ти до смерті Соккаво, до каліцтва Філіппо, що тебе спонукало прийняти пропозицію Мікеле, навіщо тобі треба, щоб він був такий залежний від тебе. Ліла сховалася, зачинилася в німоті, моя допитливість більше не могла породити щиру розмову, вона б сказала мені: що ти таке говориш, ти божевільна, який там Мікеле, яка залежність, який Соккаво, що тобі в голову стукнуло? Навіть тепер, коли я це пишу, я усвідомлюю, що не маю достатніх підстав стверджувати: Ліла пішла, Ліла зробила, Ліла зустріла, Ліла запланувала. Але, коли ми верталися машиною до Флоренції, я подумала собі, що хоч вона живе в нашому районі, такому відсталому і водночас передовому, життя її більш наповнене, ніж моє. Скільки всього я втратила, коли поїхала звідси, вважаючи, що я варта бозна-якого життя. А Ліла залишилася і от тепер дістала найсучаснішу роботу, багато заробляє, має абсолютну свободу здійснювати свої плани, які залишаються для мене незбагненними. Вона дуже любить свого сина, присвятила йому всю себе у перші роки його життя і досі дбає про нього; але, схоже, вона була здатна звільнитися від цього обов’язку, тільки-но цього захоче, він не справляв їй тих клопотів, які справляли мені доньки. Колись вона порвала зі своєю родиною, але, щойно змогла, взяла на себе всю вагу родинних обов’язків. Допомагала Стефано, який опинився в біді, але ніяким чином з ним не зближувалася. Терпіти не могла родину Солар, а все ж ішла з ними на угоду. Іронізувала над Альфонсо, а все ж водила з ним дружбу. Казала, ніби не хоче бачити Ніно, але я знала, що це не так, що вона обов’язково з ним зустрінеться. Її життя було повне руху, а моє застигло. П’єтро