Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

підстриженим волоссям. Опираючись на лавочку-підлокітник, вона мала такий чарівний вигляд, що хотілося пензлем перенести його на картину. Ще одна жіноча постать — мабуть, жриці — видніла біля східної частини запони. Вдивляючись у вузьку щілину завіси, Ґендзі розгледів, що дівчина лежить, підперши рукою щоку, в глибокій задумі. Тьмяні обриси її обличчя підказували, що вона, мабуть, дуже гарна. Все в ній — і нахилена голова, і розсипане на плечах волосся — свідчили про ніжність і благородність її натури до такої міри, що Ґендзі аж стрепенувся, але, згадавши слова пані Рокудзьо, стримав свої почуття.

«Мені стало гірше. Вибачте за нечемність, але я хотіла б, щоб ви залишили мене», — сказала пані Рокудзьо, і служниці поклали її на постіль.

 «Як жаль, що всупереч сподіванням мій прихід не приніс вам розради. Мені просто боляче від цього. А що, власне, вас мучить?..» — відповів він, і коли спробував зазирнути за запону, пані Рокудзьо сказала: «Ой, ви злякаєтесь, якщо побачите мене. Те, що ви прийшли саме тоді, коли моє життя досягло останньої межі, вказує на глибоку пов’язаність наших доль. Я рада, що зуміла відкрити вам хоч дещо з того, що мене останнім часом тривожило, тож тепер, хоч би що сталося, покладаюся в усьому на вас».

«Я зворушений, що саме мені ви довірили свій заповіт. Хоча покійний батько мав багато синів, але я майже ні з ким із них не дружив, а оскільки жрицю він любив, як рідних дочок, то я дбатиму про неї, як про сестру. Я досяг уже зрілого віку, але, на жаль, не маю дітей, вихованням яких скрасив би свою самотність», — сказав він наостанок і пішов.

Після цих відвідин він став частіше цікавитися здоров’ям хворої, але через сім чи вісім днів пані Рокудзьо не стало. Від такої непоправної втрати Ґендзі знову занепав духом, постійно думав про швидкоплинність людського життя і, не з’являючись в Імператорському палаці, розпорядився справити належні обряди, бо, крім нього, не знайшлося нікого, хто міг би цим зайнятися. Завдяки йому колишні слуги жриці, які її не покинули, якось дали собі раду з похороном.

Ґендзі особисто прибув у садибу на Шостій лінії, щоб висловити жриці співчуття. Коли їй доповіли про його прихід, через свою головну служницю вона повідомила, що ще не встигла прийти до тями. «Передайте вашій пані, що я обіцяв покійній матері виконати її заповіт і був би щасливим, якби відтепер у цьому домі мене вважали рідною людиною», — сказав Ґендзі й, викликавши слуг, доручив підготувати все потрібне для поминальних обрядів. Здавалося, що нинішньою дбайливістю він хотів надолужити колишню холодність. Всі церемонії пройшли урочисто з участю численних його домочадців. Сам він, глибоко засмучений, зачинився в своєму будинку й, опустивши завіси на вікнах, ревно молився. Після того він став посилати жриці листи зі співчуттями, а вона, трохи заспокоївшись, почала йому відповідати. Хоча спочатку соромилася писати сама, годувальниця разом з іншими жінками переконали її, що в цьому випадку користуватися чиїмсь посередництвом негоже.

Одного похмурого вітряного дня, коли в повітрі кружляв мокрий сніг, Ґендзі, уявивши собі, якою, мабуть, самотньою почувається жриця, послав до неї гінця. «Що думаєте Ви, вдивляючись у небо?..

Падає сніг,

У хмарах просвіту не видно,

А в небі

Душа покійної витає

Над її оселею сумною...»[338] —

написав він на блакитному, в сіруватих розводах папері. Його лист, написаний з особливою старанністю, щоб зачарувати юну особу, був просто блискучим. Вона довго не наважувалася відповісти сама, але нарешті, дослухавшись до порад жінок, які вважали, що посередник у цьому випадку недоречний, нерівним почерком написала на просоченому пахощами зеленувато-сірому папері:

«Цей сніг, що падає

І ніколи не тане,

Так душу мою

Смутком оповиває,

Що хто я і де я, не розумію».

Хоча її почерк був стриманим і не дуже майстерним, але в ньому відчувалося чарівне благородство.

Відтоді, як жриця поїхала в Ісе, Ґендзі повсякчас сумував за нею, а тепер, коли міг відкрити їй свої почуття, раптом, як це не раз з ним бувало, передумав. «Жаль, але недарма її мати турбувалася її майбутнім, — міркував він, — адже моя роль у долі жриці вже викликає в столиці пересуди. Буде краще, якщо я піклуватимуся про неї з чистим серцем, не збурюючи людської підозри, а коли Імператор[339] досягне зрілого віку, віддам її в палац. Адже я не маю дорослої дочки, і турботи про неї скрасять моє життя». Після цього рішення Ґендзі посилав їй щирі листи, сповнені турботи про її потреби, і при слушній нагоді відвідував її у будинку на Шостій лінії. «Вибачте за зухвальство, але я хотів би сказати, що був би щасливим, якби міг хоча б частково заступити вам покійну матір й користуватися повною вашою довірою», — казав Ґендзі, але дівчина була настільки сором’язливою, що не наважувалася навіть пошепки відповісти йому, тож служниці, не зумівши вмовити її, нарікали на її непоступливість.

«Серед служниць жриці чимало освічених осіб, далеких родичів імператорської родини, які посідали досить високе становище при дворі у званні «ньобетто», «найсі» тощо. Тож якщо я потай зумію прилаштувати її у найвищих покоях, вона, напевне, ні в чому не поступатиметься іншим. Хотілося б тільки придивитися до неї зблизька», — думав Ґендзі, мабуть, спонукуваний не тільки батьківськими турботами. Однак, невпевнений у твердості свого наміру, він вважав за краще нікому його не відкривати. Приділивши особливу увагу поминальним обрядам на вшанування пам’яті її покійної матері, викликав цим щиру радість у її домашніх.

Поки сумно минали дні й місяці, будинок на Шостий лінії порожнів, бо служниці одна за одною полишали жрицю. Її оселя містилася у безлюдному місці на краю столиці, і, слухаючи вечірні передзвони гірських храмів, дівчина тихо плакала. Її стосунки з матір’ю були настільки близькими, що вони ніколи не розлучалися: навіть вирушаючи в Ісе, жриця вмовила матір супроводжувати її — випадок справді безприкладний. Але, незважаючи на своє благання, вона не змогла поїхати разом з матір’ю в останню дорогу, а тому так гірко плакала, що її рукава ні на мить не висихали. Багато придворних високого і низького рангів намагалися за посередництвом служниць у будинку на Шостий лінії залицятися до жриці, але Ґендзі, закликавши до себе її годувальницю та інших служниць, по-батьківськи застеріг їх від спроби втручатися в її долю на власний розсуд. Тож вони, остерігаючись докорів такої високої особи, без сумнівів відхиляли всі спроби залицянь.

Попередній Імператор[340] часто згадував той урочистий день, коли жриця прибула в палату Дайґоку перед від’їздом до Ісе. Вражений її красою, він не раз пропонував її матері переїхати до нього, щоб її дочка посіла таке ж становище, як колишня жриця Камо та інші принцеси, його сестри, але мати вагалася, бо, мовляв, у палаці багато жінок бездоганного походження, а дочка не має надійного опікуна. Її лякало також слабке здоров’я Імператора: вона боялася, що до її власного нещастя долучиться доччине. Та от коли після її смерті