Читати книгу - "Зламані янголи"

Там, серед зірок ворухнулося щось видовжене, як акула, і кутасте.

— Що це за хрінь така? — запитав Депре.

— Сам не здогадаєшся? — Вардані мало не трусилася — таким сильним було те, що вирувало в ній. Вона перебувала в центрі нашої уваги. — Поглянь угору. Прислухайся до корабля. Він каже тобі, що це таке.

Марсіянська система даних ще говорила; її мову не міг зрозуміти ніхто, але наполегливість у її тоні перекладу не потребувала. Наді мною спалахнули роздроблені вогні («Техногліфи на позначення числівників, — раптово майже усвідомив я, — це зворотний відлік»), схожі на цифрові лічильники під час відстежування ракети. Здіймалися й опускалися в нелюдському звукоряді сердиті крики.

— Нас атакують, — промовила заворожена Вонґсават. — Ми готуємося вступити в бій із чимось поблизу. Автоматичні бойові системи.

«Наґіні»…

Я різко розвернувся й заревів:

— Шнайдере!

Але Шнайдер зник.

— Депре, — крикнув я через плече, вже йдучи платформою. — Цзяне. Він іде до «Наґіні».

Коли я дістався закрученої донизу труби, ніндзя вже опинився біля мене, а Депре відставав на пару кроків. Обидва несли «Сонцеструми», склавши для зручності їхні руків’я. Я, здається, почув, як на нижньому кінці труби хтось із брязкотом упав і скрикнув від болю. Відчув, як у мені ненадовго вишкірився вовк.

Здобич!

Ми побігли вниз, ковзаючись і спотикаючись на крутому схилі, поки не досягли дна та порожнього обширу першої камери, освітленої міні-мітками. Там, де впав Шнайдер, по підлозі була розмазана кров. Я став на коліна біля неї й відчув, що вишкірююся. Підвівся й поглянув на двох своїх супутників.

— Не так вже й швидко він пересувається. Не вбивайте його без потреби. Ми ще маємо дізнатися дещо про Карреру.

— Ковачу!!

Це зі стримуваною люттю закричав у трубу Генд. Депре напружено всміхнувся. Я заперечно похитав головою й помчав на вихід, до наступної камери.

Полювання!

Нелегко бігти, коли всі клітини в вашому організмі намагаються вимкнутися й померти, але вовчі гени та все інше, що мені дісталося від біотехнологій Клину, пересилили нудоту і притлумили втому. Ефект посилила обробка посланця.

Перевірте функціональність.

Дякую, Вірджиніє.

Довкола нас із здриганням прокидався корабель. Ми бігли коридорами, що пульсували численними кільцями пурпурового світла, яке спалахнуло довкола брами, коли та відчинилася. В одній камері нас спробувала перехопити одна з гребенястих машин, яка світилася зображеннями техногліфів і тихенько цвірінькала. Я загальмував і хутко взяв до рук інтерфейсні пістолети, а Депре та Цзян стали обабіч мене. Ми застрягли на одну довгу мить, а тоді машина, бурмочучи, ніяково відсунулася вбік.

Ми перезирнулися. Попри змучене важке дихання у грудях і гупання у скронях я зрозумів, що мої вуста вигнулися в усмішці.

— Вперед.

За десяток камер і коридорів Шнайдер показав себе розумнішим, ніж я очікував. Коли ми з Цзяном вибігли у відкритий простір бульбашки, з віддаленого виходу заплювався та затріщав вогнем «Сонцеструм». Мені защипало щоку від майже влучного пострілу, а тоді ніндзя біля мене збив мене на підлогу, змахнувши вбік однією рукою. Наступний залп поцілив туди, де я був перед цим. Цзян упав, покотився й зупинився біля мене на підлозі горілиць, дивлячись із легкою відразою на тліючий манжет.

Депре різко зупинився в тіні входу, крізь який ми пройшли, дивлячись у прицільну систему своєї зброї. Довкола Шнайдерової засідки закипів потужний вогонь, яким Депре прикрив нас і який — я примружився — не завдав ані найменшої шкоди тому, хто стояв на виході. Цзян прокотився під вогненним променем і зупинився під меншим кутом до коридору за камерою. Вистрілив один раз, примружено вдивився в різке світло і похитав головою.

— Втік, — сказав він, зіп’явся на ноги та простягнув мені руку.

— Гм, дякую, — я підвівся. — Дякую за підтримку.

Він коротко кивнув і помчав камерою. Депре плеснув мене по плечу й пішов слідом. Я потрусив головою, щоб отямитись, і пішов за ними. На виході я притиснув руку до краю, по якому стріляв Депре. Він навіть теплим не був.

У мене біля горла зашипів динамік індукційної гарнітури. З нього долинув незрозумілий через завади голос Генда. Цзян застиг перед нами, схиливши набік голову.

— …вачу, і… мене ...гайно …торюю, до.... ....гайно…

— Повтори. Знову, — заговорив Цзян, роблячи паузи між словами.

— аза-а-а-а-а... ...відай не…

Цзян озирнувся на мене. Я різко змахнув рукою й вирубав свою гарнітуру. Тицьнув пальцем уперед. Ніндзя розслабився й пішов далі, граційний, як танцюрист Театру абсолютного тіла. Ми дещо менш граційно пішли за ним.

Фора, яку Шнайдер мав відносно нас, збільшилася. Тепер ми рухалися повільніше, підкрадаючись до входів і виходів саме так, як заведено під час прихованих атак. Ми двічі помічали якийсь рух попереду й повзли вперед, але знаходили всього-на-всього чергову пробуджену машину, що прогулювалася порожніми камерами, бурмочучи собі під носа. Одна з них якийсь час ішла за нами, наче бродячий собака в пошуках господаря.

За дві камери до стикувального модуля ми почули, як вмикаються двигуни «Наґіні». Обережності прихованої атаки як не бувало. Я непевно побіг. Мене випередив Цзян, а тоді Депре. Намагаючись не відставати, я зігнувся від спазмів і нудоти посередині останньої камери. За двадцять метрів від мене Депре та ніндзя сховалися коло входу до модуля. Я витер з рота тоненьку ниточку слини й випрямився.

Пролунав верескливий, лункий, схожий на вибух крик — наче хтось спробував загальмувати розширення самого всесвіту.

Постріл ультравібраційної батареї «Наґіні» в замкненому просторі.

Я викинув «Сонцеструм», майже підніс руки до вух — і пульсація припинилася так само раптово, як і почалася. До мого поля зору на ватяних ногах повернувся Депре, з голови до ніг забарвлений кров’ю і без «Сонцеструма». За ним понизилося вищання двигунів «Наґіні», переходячи в ревіння: Шнайдер завів її й полетів геть. Біля атмосферних бар’єрів ляснуло потривожене повітря, що пролетіло воронкою стикувального модуля і вдарило мене теплим вітром по обличчю. А далі — нічого. Болюча тиша, напружена від дзвону в замучених вухах, що намагалися дати собі раду з несподіваною відсутністю шуму.

У верескливій тиші я намацав свій «Сонцеструм» і підійшов до Депре, який повалився на підлогу, спершись спиною на вигнуту стіну. Він оторопіло дивився на свої руки та кров, що їх вкривала. На його обличчі були червоні та чорні смуги. Його хамелеохромовий бойовий костюм уже змінював колір під кров, якою теж був заляпаний.

Я подав голос, і він підняв очі.

— Цзяне.

— Говорить, — він потягнув