Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Один день,- го­во­рив він,- один жаль. Так ми­на­ли дні для нього. Так ма­ло вже бу­ти до кінця йо­го жит­тя.

Метою йо­го жит­тя бу­ло те­пер - дба­ти за Ми­хай­ло­ву ду­шу, за йо­го ду­шу бідних го­ду­ва­ти, хлібом-сіллю спо­ма­га­ти і за свою, і Са­ви­ну про­ви­ну бла­га­ти бо­га…

Від ро­ку Са­ва відок­рем­ле­ний.

Батько дав йо­му по­ло­ви­ну ха­ти в селі, і там він за­жив.

Мовчки ожи­дав він тої хвилі, як батько віддасть йо­му для нього - як ду­мав - приз­на­че­ну пай­ку, а і пай­ку Ми­хай­ла, та так са­мо мовч­ки не спов­няв батько йо­го надії. Ні од­ним сло­вом не до­ко­ряв він йо­му про смерть бра­та, ні од­ним пог­ля­дом не на­га­ду­вав йо­му про не­чу­ва­ний вчи­нок; якась тяж­ка, не­ви­ди­ма ру­ка замк­ну­ла йо­му ус­та навіки в тій речі - ли­ше зем­лею не наділив йо­го.

Тої чор­ної, по­жа­да­ної, до­ро­гої землі, без якої йо­му годі бу­ло як слід про­жи­ва­ти, в якій був би день і ніч грібав, жит­тя своє до­бу­вав,- її не да­вав він йо­му.

- Працюй, як я пра­цю­вав! - ска­зав йо­му, відділю­ючи по­ло­ви­ну ха­ти.- Не­хай ро­бить, як я ро­бив! - відповідав лю­дям, що до­пи­ту­ва­ли­ся йо­го, чи не відділить Саві пай­ки, бо, як вид­но, сей зби­рається пос­ва­та­ти Рахіру.

- Нехай пра­цює! Не­хай знає, як то є, як чо­ловік нічо­го не має, а відтак як сам до­ро­биться тої землі! І не пос­ту­пив­ся ні на ступінь від сво­го рішен­ня.

- Землі? - ше­потіла Марійка з не­на­висті вик­рив­ле­ни­ми ус­та­ми і розсміва­ла­ся страш­ним сміхом.- Хіба на те, щоб ліг із нею в роті, та щоб во­на йо­го навіки зда­ви­ла, як зда­вив ме­не че­рез нього жаль на сім світі?

А відтак роз­си­пу­ва­ли­ся прокльони з уст не­щас­ної ма­тері на го­ло­ву си­на, так що во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло й тілом мо­роз пробігав.

Вона не­на­виділа Са­ву.

Ціла її ко­лиш­ня лю­бов до нього, яка сво­го ча­су зво­ди­ла її з ро­зу­му, при­не­во­ли­ла її за­бу­ти стар­шо­го, на­ка­за­ла ви­го­ни­ти не­щас­ну дівчи­ну з си­ро­тою, з са­мої ди­кої три­во­ги про нього, нап­ру­жа­ла до вся­ких ви­гадів ря­тун­ку при слідстві про­ти нього, яка про­ни­ка­ла її ду­шу до бо­жевілля,- во­на пе­реміни­ла­ся те­пер у най­ст­рашнішу не­на­висть.

По своїм по­во­роті з в'язниці ока­зу­вав Са­ва свою бай­дужність про­ти ро­дичів цілком яв­но. Зда­ва­ло­ся, йо­го лю­бов до дівчи­ни змог­ла­ся у в'язниці вдвоє, а з тим і ви­тис­ну­ла всі інші по­чу­ван­ня в йо­го серці. Він чув і ба­чив ли­ше її.

Ледве що пос­ту­пав до батько­вої ха­ти, щоб пог­ля­ну­ти за ним та за по­би­тою матір'ю, як уже й за­би­рав­ся на­но­во до неї.

Покликала йо­го ма­ти по якій денній праці до ве­чері, він всту­пив у ха­ту.

- Зараз дам ве­че­рю, Са­во! Я ось ли­ше ку­ле­шу ви­вер­ну на кру­жок! - Йо­му вже за­дов­го бу­ло че­ка­ти. Мах­нув­ши ру­кою, ха­пав мовч­ки за ка­пе­люх і був уже при две­рях.

- Не хо­чеш жда­ти? - пи­та­ли йо­го.

- Ні!

Ніхто не пи­тав, ку­ди йде. Кож­но­му бу­ло звісно, ку­ди ве­де ву­зенька сте­жеч­ка са­дом, а за са­дом далі під ліс…

Від смерті Ми­хай­ла но­чу­вав лед­ве дві-три ночі в тижні до­ма, інші - про­во­див у Гри­горія і в неї. До­ма, зда­ва­ло­ся, про­сид­жу­вав із най­більшою відра­зою і з уси­лу­ван­ням.

- Ходиш до Рахіри і хо­чеш її сва­та­ти, та не ви­диш, що ви­топ­туєш мені до­ро­гу до гро­бу! - до­ко­ря­ла йо­му іноді Марія.- А моя си­ва го­ло­ва не має ніко­го, крім те­бе! Ми­хай­ли­кові зас­ту­пи­ла ку­ля жит­тя,- хто зас­ту­питься за ме­не та й за та­та на старість у не­мочі?

Він уже не вста­не! Не вста­не, щоб і те­бе вир­ва­ти з кігтів твоєї до­леньки!

На те йо­го очі за­па­лю­ва­ли­ся неп­ри­яз­ним блис­ком, і він відка­зу­вав із відра­жа­ючою зло­бою:

- Прикличте собі йо­го пос­мерт­ни­ми обіда­ми, яких не ща­ди­те за йо­го ду­шу, та най ва­шу си­ву кіску спле­те, а мені не­хай прірве до­ро­гу до Рахіриї Він усе вас слу­хав. Спро­буй­те! Вже до­волі го­ду­ва­ли ви лю­дей за йо­го ду­шу; різа­ли дріб, без­рогі, мар­ну­ва­ли хліба сво­го і ку­по­ва­но­го з міста, на­пу­ва­ли, чим зна­ли. Час, аби прий­шов уже по­дя­ку­ва­ти за все! А до ме­не не мішай­те­ся!

На такі жорс­токі сло­ва про­ки­да­ла­ся в її душі страш­на не­на­висть, жаль до нього зрос­тав у безмір, і во­на мов із трійлом у серці ос­та­ва­ла­ся.

Чим більше гор­нув­ся він до дівчи­ни, тим більше огірчав її сер­це, тим більше об­ра­жу­вав не­терп­ли­ву ду­шу, що, крім лю­бові до нього і йо­го доб­ра, не ба­жа­ла більше нічо­го. Цілим єством, що пе­рей­ня­те бу­ло наскрізь ли­ше ним од­ним, ба­жа­ла йо­го ма­ти ко­ло се­бе, хотіла, мов у на­го­ро­ду, ма­ти в се­бе за всі пе­ре­буті му­ки й жалі йо­го, і знов цілко­ви­то, як ма­лу ди­ти­ну. Дри­жа­ла й роз­па­да­ла­ся над ним, але він лед­ве гля­нув у той бік, як во­на за чим по­би­ва­ла­ся.

До то­го, й Рахіра дра­ту­ва­ла її роз­шар­па­ну ду­шу.

Де й не здиб­ле її, всміхнеться зух­ва­ло, ки­не їй услід обид­не сло­во.

Раз зди­ба­ла її Марійка в полі й об­да­ри­ла доб­ри­ми гу­па­ка­ми.

- Не ли­шиш мені хлоп­ця, відьмо, бу­деш іще дов­го мат­ри­гу­ною го­ду­ва­ти та кров мою пи­ти?

- Буду пи­ти, до­ки мені схо­четься; а вам зась до ме­не! - ве­ре­ща­ла во­на на ціле по­ле.- Га­даєте, я Ан­на, що її ви з ро­зу­му зве­ли? Че­кай­те ще, че­кай­те тро­хи!

Відтак за кож­ним ра­зом, зди­бав­ши її, товк­ла злоб­но п'ястук о п'ястук і ше­потіла:

- А що, си­дить Са­ва ко­ло вас на печі? Га? Наст­ра­шив­ся вас ду­же?

І Марійка умліва­ла ду­шею, по­ба­чив­ши її вже зда­ле­ка, і блідніла по самі ус­та. А рівно­час­но по­не­волі бу­ри­ла­ся і її ду­ша про­ти си­на.

Сава був ви­нен, що во­на терпіла від тої роз­пус­ниці. Че­рез нього бу­ло все те, як­би не він, не бу­ло б то­го всього. Че­рез нього відки­ну­ла й си­ро­ти­ну Ми­хай­ло­ву, що бог її мов на роз­ра­ду по­дав, а во­на й гля­ну­ти на неї не хотіла. Че­рез нього те­пер круг­ла си­ро­та. Як­би він хотів, по­ки­нув би ту негідни­цю, сидів би ко­ло та­та й ма­ми і пильну­вав би їх, як ока в го­лові. Дівчат ще з де­сять змо­же ма­ти в житті, а та­та й ма­му ли­ше раз бог дає. Ли­ше їх мав, а во­ни ли­ше ним ди­ха­ли.

Він був усьому го­рю при­чи­ною, всім кри­ва­вим сльозам, яки­ми пе­реп­ла­ку­ва­ла ночі. А він по­ми­мо то­го всього от що до­во­див. Ніби не ба­чив і не чув їхнього жа­лю й гри­зо­ти. Во­ни з жа­лю землі не чу­ли під со­бою, а він був злий. Сміявся і підсвис­ту­вав, ко­ли ма­ти пла­ка­ла.

Байдужним пос­ту­пу­ван­ням своїм не­мов про­тер очі її душі і її са­му мов от­ве­ре­зив.

З