Читати книгу - "Перехресні стежки, Франко І. Я."

«Га, га, га! - реготалась та сила.- Ну, що шкодить попробувати, чи буде трепотатися?»

І Регіна, мов знехотя, піднялася на пальці - потім піднесла одну ногу - зробила крок і станула знов на пальці. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снігом у вікна - ще крок. Лампа мигоче на столі - хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири - і став. Щось луснуло в її спальні - у неї завмерло серце - тихо-тихо - ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в ліву сікач, у праву молоток - тихо. Буря виє, сніг сипле в вікна, хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири - і знов замовк. Чому лише чотири стуки? «А, більше не треба,- мовить у її нутрі грубий, брутальний голос.- Чотири вистарчить». Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського - рука її не тремтить, підносить праву з молотком - і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача.

Сікач, широкий, на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку.

- Ггг! - гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вгору, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помосту, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками... ще раз... ще раз... легше... легше... годі...

Регіна стоїть і дивиться на нього. В її вухах знов бринить мелодія:

Ой, вербо, вербо кучерява,

Ой, а хто ж тебе скучерявив?

Надворі реве хуртовина. В її спальні щось немов зітхнуло важко-важко. «Се моя мама»,- мигнуло їй у голові, і їй зовсім не було дивно ані страшно. Хробачок застукав у стіні: раз, два, три, чотири. «Так, чотири досить»,- сказав у її нутрі якийсь голос - не той попередній, брутальний, а якийсь інший, жалібний-жалібний, мов остатнє хлипання розбитого серця.

Нараз крізь рев бурі і шум сніговійниці почулись їй якісь інші тони - острі, різкі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений дерев’яними полінами по дерев’янім тарабані. «Кличуть! Кличуть!» - мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.

Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! - чути було чимраз ближче.

- Я зараз! Я зараз! - шептала Регіна, скочила до своєї спальні і почала надягати шубу.

Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! - лунало крізь рев вихру на вулиці ось-ось під її вікнами.

- Іду, йду! - мовила вона зовсім успокоєна і, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Регіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настільки, що побачила на яких десять кроків перед собою високу згорблену стать тарабанщика, що, б’ючи праниками по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання.

Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленні, Регіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей - ані ганку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.

- Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! - мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.

- І чого ти тягнеш мене? - мовив він.- Чого нас тут треба так пізно?

- Треба, треба! Ти вже здайся на мене! - мовив Шварц і відчинив хвіртку.

- Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б’є пропасниця!

- Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!

- Подивляю тебе! - мовив Шнадельський, цокочучи зубами.

Шварц тим часом ввійшов на ганок, застукав до дверей, а не чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.

- Ов, а се що таке? - мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.

- А! - вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.

- Що там? - запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.

- Що тут сталося? - перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.

- Укоськали його,- мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.

- Але хто?

- Можливо, що вона. А може...

Він задумався.

- Може, хто?

- Може, Рафалович.

- Рафалович?

- Так. Щоб помститися за зроблений йому скандал.

- А в такім разі де ж вона?

- Поглянемо.

І Шварц заглянув до Регіниної спальні.

- Нема її. Може, втекла і не вернула. Може, в змові з Рафаловичем...

- Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусід? Наробити гвалту?

- А пощо? - запитав Шварц.- Що нас се обходить? Який інтерес маємо розголошувати се?

- Або я знаю!..

- Я думаю навпаки: чим пізніше завтра викриється се вбійство, тим ліпше. Лишімо се служниці. Навіть ще більше - погасімо лампи і замкнімо покій від вулиці.

- Чи ти вдурів? А як нас застануть? Ще на нас кинуть підозріння.

- Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудилася в