Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

“Велике дослідження і перехід з півдня на північ Австралії.

Дослідники, на чолі з Джоном Мак-Дуаль Стюартом, дістались до цього місця 25 липня 1862 року, перейшовши всю Австралію від Південного моря до берегів Індійського океану й перетнувши середину суходолу. Вони залишили міста Аделаїду 26 жовтня 1861 року, а останнє поселення колонії в північному напрямку — 21 січня 1862 року. В пам’ять цієї щасливої події вони підняли тут австралійський стяг з накресленим на ньому йменням керівника експедиції. Все гаразд. Боже, захисти королеву!”

Нижче стоять підписи Стюарта і його супутників.

Так було увічнено цю видатну подію, що мала відгомін у всьому світі.

— І ці відважні люди знов зустрілись зі своїми друзями на півдні? — спитала леді Гелена.

— Так, пані, всі, — відповів Паганель. — Але їм довелось зазнати жорстоких випробувань. Найдужче постраждав Стюарт. Коли він вирушив у поворотну путь до Аделаїди, здоров’я його було дуже підірване скорбутом. На початку вересня його недуга стала так швидко розвиватись, що Стюарт уже не сподівався дістатися до заселених місць. Він не мав сили триматися в сідлі й рухався вперед, лежачи на ношах, підвішених межи двох коней. Наприкінці жовтня він став харкати кров’ю й зовсім охляв. Щоб підтримати його бульйонами, забили коня. 28 жовтня Стюарт відчув, що помирає, але настала рятівна криза, і він оговтався. Десятого грудня маленький загін досяг першого поселення.

17 грудня Стюарт в’їхав до Аделаїди; мешканці з захватом його вітали. Але здоров’я його так разладналось, що невдовзі, одержавши велику золоту медаль Географічного товариства, він вирушив на судні “Інд” на батьківщину, до своєї любої Шотландії, де ми його побачимо, коли повернемось з Австралії.

— Цій людині, — мовив Гленарван, — властива була надзвичайна енергія духу, що переважала її фізичні сили і спонукала на великі подвиги. Шотландія має право пишатися своїм сином.

— А після Стюарта спромігся будь-хто з мандрівників зробити нові відкриття? — спитала Гелена.

— Так, пані, — відповів Паганель. — Я вже називав вам ім’я Лейхардта. Цей мандрівник ще в 1844 році провів видатні дослідження в північній Австралії. 1848 року він спорядив другу експедицію, на північний схід. Сімнадцять років про нього нічого не було чути. Торік відомий ботанік доктор Мюллер з Мельбурна організував збір громадських коштів на спорядження експедиції з метою розшукати Лейхардта. Гроші швидко зібрали, й загін відважних скватерів під командою розумного й рішучого Мак-Інтайра вирушив 21 червня 1864 року з Парао. Зараз, коли я вам про це кажу, експедиція Мак-Інтайра, напевно, зайшла вже далеко в глиб країни. Хай же йому щастить, побажаємо йому, як і нам, знайти дорогих друзів!

Так закінчив географ свою розповідь. Година була пізня. Всі подякували Паганелеві й за кілька хвилин уже міцно спали, тільки птах-дзиґарі, сховавшись у листі білого камедного дерева, чітко відбивав секунди цієї безтурботної ночі.

Майор був невдоволений з подорожі Айртона, котрий поїхав по новаля до Блек-Пойнта. Але він жодним словом не виявив своєї особистої недовіри до цієї людини і обмежився тим, що пильно обстежив околиці річки. Навколо залягла глибока тиша. Коротка ніч швидко минула, і сонце знову засяло над обрієм.

Гленарван теж побоювався, але тільки одного — щоб Айртон не повернувся сам, без майстра. Адже поламаний фургон не зможе рухатись далі, і тоді б вони затримались, можливо, на кілька днів — а Гленарван нетерпеливився, прагнучи швидше досягти своєї мети, і не міг припустити й найменшого зволікання.

На щастя, Айртон не марнував ані свого часу, ані свого заходу. Він повернувся на світанку вкупі з чоловіком, який назвався ковалем із Блек-Пойнта. Це був високий на зріст кремезний паруб’яга з відразливим звірячим виразом обличчя, що, звичайно, анітрохи не привертало до нього. Та це, зрештою, було байдуже, аби лише він тямив у своєму ремеслі. Він майже весь час мовчав і не розтуляв рота для марних слів.

— Він добрий коваль? — спитав Джон Манглс боцмана.

— Я знаю його не більше, ніж ви, капітане, — відповів Айртон. — Побачимо.

Коваль узявся до роботи. Він знав діло, і це зразу було видно з того, як він полагодив передок фургона. Працював він спритно, виявляючи неабияку силу. Майор примітив, що на зап’ястках шкіра в нього сильно роз’ятрена й немов кільцем чорнуватої запеклої крові охоплює руку. Це свідчило про недавнє поранення, котре зовсім кепсько приховували рукава поганенької вовняної сорочки.

Мак-Наббс запитав коваля, відкіля в нього ці виразки, що, мабуть, дуже боліли.

Але той не відповів і мовчки працював далі.

За дві години фургон було полагоджено. Гленарванового коня коваль підкував дуже швидко. Він приніс з собою готові нові підкови. Підкови малу одну особливість — неоковирний відбиток трилисника, і це не сховалось від пильного майорового ока. Мак-Наббс звернув на це увагу Айртона.

— То тавро Блек-Пойнта, — відповів боцман. — По ньому знаходять коней, що тікають з стоянки, й одрізняють їх од чужих.

Підкувавши коня, коваль одержав винагороду й пішов, не сказавши за весь час і чотирьох слів.

За півгодини мандрівники були вже в дорозі. Крізь заслони мімоз обабіч шляху виднілись широкі простори, що їх слушно називали “опен плейн” — “відкрита рівнина”. Між кущами у високій траві, біля огорож, куди заганяли численні отари, скрізь валялись уламки кварцу й залізистих гірських порід. Ще далі за кілька миль колеса стали глибоченько вгрузати у вологий ґрунт, де весело дзюркотали звивисті струмки, сховані в заростях височенного комишу. Потім проминули кілька великих лагун, що всихали на сонці. Подорожували без перешкод і, слід додати, не нудьгували.

Леді Гелена по черзі