Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

би, що заслужив право на відпочинок, але Лівінгстон вважав інакше. 1 березня 1858 року він знову вирушив до Африки й у травні висадився на мозамбіцькому березі. Він мав намір розпочати дослідження басейну Замбезі. У цій поїздці Лівінгстона супроводжували його брат Чарльз, капітан Бедіндфілд, Торнтон, Бейнс, доктори Кірк та Меллер.

Не всім судилося повернутися на батьківщину. Маленький пароплавчик «Ма-Роберт» повіз дослідників вгору за течією великої річки. До Тете вони прибули 8 вересня. Перші роки роботи нової експедиції ознаменувалися наступними подіями: у січні 1859 року — розвідка нижньої течії Замбезі та її лівої притоки Шире; у квітні того ж року — похід до озера Ширва; дослідження області Манганья, 10 вересня — відкриття озера Ньяса; 9 серпня 1860 року — новий похід до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 року — прибуття єпископа Макензі та його супутників до гирла Замбезі; у березні 1861 року — дослідження Рувумі на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 року — повернення на озеро Ньяса й перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 роки — прибуття другого пароплава, «Леді Ньяса», на якому приїхала місіс Лівінгстон. На той час єпископ Макензі та один із місіонерів вже загинули, не витримавши тропічного клімату, а 27 квітня місіс Лівінгстон померла на руках у чоловіка.

У травні того ж року Лівінгстон спробував удруге досліджувати Рувумі; наприкінці листопада він повернувся до Замбезі й піднявся нагору за течією Шире. У квітні 1863 року помер його супутник Торнтон. Лівінгстон відіслав до Європи свого брата Чарльза та доктора Кірка, які були зовсім виснажені хворобами, і сам 10 листопада втретє відвідав озеро Ньяса, аби довести до кінця свою роботу з гідрографічного опису цього озера. За три місяці він повернувся до гирла Замбезі, звідки вирушив до Занзібару, і 20 липня 1864 року, після п’ятирічної відсутності, прибув до Лондона. Там він надрукував свою працю, яку назвав «Дослідження Замбезі та її приток».

Двадцять восьмого січня 1866 року Лівінгстон знову висадився у Занзібару. Він розпочинав нову подорож, четверту за рахунком.

У Занзібарі Лівінгстону довелося наочно переконатися в тому, якого величезного зла завдає країні торгівля рабами. 8 серпня він прибув до Мокалаозе, на березі Ньяса; цього разу його супроводжував маленький ескорт, що складався лише з декількох сипаїв[67] та негрів. За шість тижнів більша частина ескорту втекла від нього й, повернувшись до Занзібару, поширила там неправдиві чутки про смерть Лівінгстона.

Проте хоробрий мандрівник і тут не відступив: він вирішив, попри все, продовжувати дослідження простору, що лежить між озерами Ньяса й Танганьїка. 10 грудня разом із декількома провідниками-тубільцями Лівінгстон переправився через річку Лоангава й 2 квітня 1867 року дійшов до озера Льєммба. Тут він захворів, і цілий місяць життя його висіло на волосині. Але, не встигнувши ще повністю одужати, 30 серпня він вирушає до озера Мверу, досліджуючи його північний берег, і 21 листопада приходить до міста Казембе. Тут він відпочиває сорок днів і за цей час встигає двічі побувати на озері Мверу.

Із Казембе Лівінгстон вирушив на північ із наміром побувати у великому населеному пункті Уджіджі, на березі Танганьїки. Однак від розливів дорога стала непрохідною. Провідники залишили Лівінгстона, і він змушений був повернутися до Казембе. Звідси він спішно попрямував на південь, і 6 червня, через шість тижнів, він вже досяг великого озера Бангвеоло. Тут дослідник провів два місяці. 10 серпня він поновив спробу пробратися на північ, до Танганьїки. Якою ж нестерпною була ця мандрівка! У січні 1869 року героїчний мандрівник так заслаб, що не міг йти, і його несли на руках. У лютому, нарешті, він побачив Танганьїку. В Уджіджі він застав пакунок, відправлений йому з Калькутти Східним товариством.

У Лівінгстона була тепер лише одна думка — піднятися до півночі від Танганьїки й розшукати джерела Нілу. 21 вересня він вже був у Бамбарі, у Маніуемі, області людожерів, і дійшов до річки Луалаби, що, як здогадувався Камерон і як згодом встановив Стенлі, представляє собою верхів’я Заїру, або Конго. У Мамогелі хвороба знову звалила Лівінгстона з ніг на вісімдесят днів. На цей час поруч із ним залишилося лише троє слуг.

Нарешті, 21 липня 1871 року він вирушив в дорогу назад, до Танганьїки. 23 жовтня він дістався Уджіджі. Хвороба й страждання перетворили його на справжній кістяк.

Упродовж тривалого часу від Лівінгстона не було жодних звісток. У Європі його, певно, вважали померлим, і він більше не сподівався, що звідти йому нададуть допомогу.

Через одинадцять днів після повернення Лівінгстона в Уджіджі за чверть милі від озера пролунали рушничні постріли. Лівінгстон вийшов зі свого куреня. До нього підійшов якийсь білий.

— Ви доктор Лівінгстон, чи не так? — запитав прибулець.

— Так, — відповів мандрівник і, радо посміхаючись, підняв кашкет.

Вони обмінялися міцним рукостисканням.

— Дякувати Богові! Нарешті я знайшов вас.

— Я щасливий, що затримався тут і ми зустрілися, — відповів Лівінгстон.

Новоприбулий був американцем Стенлі. Він служив репортером у газеті «Нью-Йорк геральд», і містер Беннет послав його до Африки на пошуки Девіда Лівінгстона.

Стенлі без зволікань, без голосних фраз, зовсім просто, як і личить героям, взявся за це доручення. У жовтні 1870 року він сів у Бомбеї на корабель, на якому дістався Занзібара й попрямував далі майже тим самим маршрутом, що й Спік, і Бертон. Дорогою йому було нелегко, не раз його життю загрожувала небезпека, і, нарешті, він прибув до Уджіджі.

Лівінгстон і Стенлі подружилися й разом розпочали ще одну експедицію на човнах, до північних берегів Танганьїки, дісталися миса Магалі та після ретельного дослідження дійшли висновку, що одна із заток Луалаби слугує водостоком для озера Танганьїка. (Через кілька років Камерон і сам Стенлі зуміли переконатися в правильності цього припущення.) 12 грудня Лівінгстон та його супутник повернулися до Уджіджі.

Стенлі вирішив повернутися на батьківщину. 27 грудня, після восьмиденного плавання, разом із