Читати книгу - "Древляни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дідок зиркнув на хлопця уважніше. Тоді ткнув у рот цигарку та так і притих, задумавшись.
— М-да, — проказав солдат замислено. — Це діло серйозне. Тільки знаєш, синку. — І він випустив змійку диму, обкурюючи вуса, й примруженим оком глянув на Сашка, глянув так пильно, що хлопець зрозумів: цей старий чоловік про все здогадався. — Знаєш, синку, — вів далі той, — не треба на фронт писати… про те, що ти кажеш. Там і так, якщо батько живий, не з медом йому. Їй-богу, не з медом. Зараз прорив, бої страшні, відмахають солдатики на марші півсотні кілометрів, і це по пояс у снігу, а вночі ледь живі. Отак. А ти з листом: радуйтесь, батьку… — Солдат ще раз оглянув Сашка з ніг до голови, ніби для того, щоб пересвідчитись, чи доходить до нього мовлене, і казав далі так само повагом: — От я бачив на фронті: получить солдат з дому звістку. Так і так, мовляв, нема в живих вашої драгоцінної Мотрі, вбили її на етапі. Або ще гірше: не вберегла себе ваша драгоцінна Мотря, привела дитинку від бувшого старости. Ну, від такої звістки солдат натурально зчорнів і руки йому враз як одібрало. І вже точно: в першому ж бою пропаде чоловік. То його наче й кулі обминали, а то тільки виставив голову — бац, і нема чоловіка. Так-то, синку, — зітхнув солдат і сказав по-дружньому тихо й щиро. — Потерпи трошки. Пожалій батька: не пиши йому про те. Не треба. Ось війні скоро кінець, повернеться ваш батько, і тоді ви сядете й гуртом розберетесь, що там воно у вас вийшло.
10Вологий, поривчастий вітер шмагав у стіни. Всю ніч кропив дощ з ожеледицею, темно й неспокійно було надворі. І під цей неспокій сторожко й нетривко спав Сашко. Крізь сон він слухав березневий вітер, спав, і снились йому голодні сни.
Він то прокидався, то знов засинав, голова була важка від марення, і вже десь під ранок він почув (чи йому видалося), що мати стогне.
— Ой боже! Ой боже! Ой боже! — приказує вона, і голос такий розгублений, такий вимучений, що Сашкові аж холод пробіг по спині.
Він підскочив, отетеріло зиркнув по хаті — довкола було каламутно, літер шастав по долівці, і наче пасма диму гойдалися в порожнечі. Пусто в хаті. Та ні. Сашко придивився — там, під стіною, хтось ніби стояв. Мати. І не сама, а ще якась постать, чіпка, грубіша, і ця чужа постать як заціпеніла — руками здушила матір, а мати ледь чутно схлипує:
— Ой боже! Це ти? Ой господи!
«Гриня!» — зціпив зуби Сашко.
Після голодування в кублі він став ще понуріший, але не мовчав, як раніше, а злісно й нервово огризався на материні слова. І зараз він швидко підвівся, наче якась сила штовхнула його в груди. Спустив ноги на долівку, де бігали протяги, і гарячково подумав: «Гриня!.. так! поліном його, товкачем — чим попало!»
Від мстивих думок Сашко весь напружився. В очах йому вмить розвиднилось, і він здивувався: той, що стояв коло матері, був не такий. Не в піджаку, як приймак, а в чомусь довгому — в пальті або в шинелі. І запах — запах зовсім інший: несло махоркою, мокрим ремінням і сукном.
Сашко принишк, послухав тишу й спитав:
— Хто там?!
Той, що притискав руками матір, здригнувся, повернув голову і теж завмер: тьмяно сіріло його лице, навіть угадувалась застигла розгублена усмішка.
— Ти? Це ти, Сашко? — І, не кидаючи матері, чоловік шарпнувся до хлопця.
— Тату! — скрикнув Сашко.
Від цього крику дзенькнула склянка на миснику.
Вони стислись, всі троє, і завмерли, не дихаючи, тільки, як міхи, важко ходили батькові груди, мокрі й гарячі від поту й дощу; і щоки їхні були вкупі, і губи, і то холод, то жар обпікав їм лиця. «Батько?!» — Сашко не вірив, не міг повірити, що так зненацька, вночі з’явився батько — той, з портрета, далекий довоєнний батько, напівзабутий, про котрого часом думалось: хтозна, чи він існує взагалі.
І от — гарячий дух від його грудей, тверде підборіддя, колючі щоки, і губи, що ловлять Сашкову сльозу. А головне— міцна його постать, міцні обійми і певність: ніхто їх не розірве й не зрушить.
— Хух! — стомлено й щасливо передихнув батько і вже спокійніше пригорнув сина, провів рукою по його шиї, по ребруватій спині, стис долонями худе, вугласте обличчя й сказав: — От який ти, Сашко. Виріс…
Було ще темно, і вони вклалися спати — Сашко у своєму закапелку за піччю, а батько й мати на кушетці. Та хіба міг заснути хлопець? Батько приїхав! Всього на день приїхав! От їхав, каже, поїздом; з фронту на фронт їх перекидали, а тут — рідні місця, Знам’янка, він і відпросився на день. Аж дивно — батько! В хаті, поруч — не віриться!
Вітер шмагав у стіну, сипав колючу ожеледь, протяги шастали по долівці. А в потемках шепотілися батько й мати, і це шепотіння було таке гаряче, таке щасливе й мирне, що хлопець лежав і стиха усміхався. В нього пашіли щоки (батько поколов), шуміла кров у всьому тілі та ще раз у раз гостро стискалося серце. Сашко прислухався до себе і відчув — наче краплі отрути падають на серце: «А Гриня? А портрет? А те її люте — „придушу“?» Падали краплі й дзвеніли, як удари пульсу.
Сашко крутнувся, хотів одігнати той дзвін у вухах, але знов, як тільки він прислухався (а прислухався чомусь мимоволі), в ньому дзвеніло ще дужче: «А батько? А портрет? А очі його в стіну?»
«Так! — сказав Сашко й накрився рядном. — Мовчати!.. Правильно… П’ятдесят верст по снігу, по пояс у заметах, вночі ледь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Древляни», після закриття браузера.