Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

вбогість біднякам. 17 квітня 1903 «Вони — не ті. Вони — лиш не багаті…»
Вони — не ті. Вони — лиш не багаті, нема бажань і світу в них нема; і страх клеймом на них у будні, в святі, і холод їх, спотворених, пройма. Весь пил міський сіда на них навально, в дух нечистот, здається, світ пірнув… Знеславлені, немов віспяна постіль або череп’я чи зотлілі кості, мов календар, чий рік вже проминув, — і все ж: коли б землі була потреба, служили б їй, як намистинки прості, як талісман, наводили б ману. Вони ж бо чисті, ніби чистий камінь, мов звір сліпий, чий розпочався шлях, вони Твої й наївні під зірками, і одного хотіли б нелукаво: лишатися у справжніх злидарях. «Такі вже тихі та на речі схожі…»
Такі вже тихі та на речі схожі. Якщо запросиш в гості, то вони, неначе друзі, нібито і вхожі, але в дрібницях так губитись може й начинням в тінь ставати кожне з них. Як варта при зачиненій скарбниці, що під замками береже, не зна, — мов човен, їх тримає глибина, чи полотно, що при золінні нице, а в ньому й чистота, і білизна. «Візьми їх тільки знову з міст провин…»
Візьми їх тільки знову з міст провин, де гнів оточує, немов тенета, де в днях сум’яття нижчі від травин в терпінні в’януть кожною з кровин. Чи на землі є простір їм, чи ні? Для кого вітер і струмок для кого? Чи вже нема і в прибережнім сні для них і образу дверей, порога? А їм би місця, ну хоча б такого, як дереву, щоб мати все на нім. «Дім злидаря, мов скриня в олтарі…»
Дім злидаря, мов скриня в олтарі. Там їжею робитись Вічне зволить, а прийде вечір, поверта поволі назад у звичне у просторе коло, непоспіхом відлуння на порі. Дім злидаря, мов скриня в олтарі. Дім злидаря, мов малюка рука. Тá не бере, чого доросла просить; хіба що жук-рогач і майже досить, ще крем’яшок, струмочком пахне й досі пісок, а мушля голоси приносить;