Читати книгу - "Безмірна залежність"

— Як я міг, Маковцева, як я міг? — простогнав Ілля в слухавку.

— Якщо чесно, то це весело, — я не втрималася і розсміялася.

— Весело? — вигукнув Ілля, але його голос пом'якшав. — Наді мною всі сміятися тепер будуть.

— Так ти не кажи нікому.

— Скажу, нехай порадіють. Ох, який же я злий на себе! У мене в чемодані ковбаса! Що мені робити, аби вона не зіпсувалася? Розпаковувати валізу, дістати її і покласти в холодильник, а вранці знову пакувати речі?

— Навіщо? Просто постав валізу на балкон, на вулиці ж холодно, там ковбаса не зіпсується.

— О, точно, — сказав Ілля здивовано. До чого ж безпорадний він зараз був. І на нього я колись злилася? Тепер все остаточно прояснилося: Ілля дійсно вічно витав у хмарах, жив у своєму світі. Ображатися на нього за його мовчання, відсутність повідомлень, дзвінків було безглуздо — він робив це не спеціально, просто він такий.

Весь час, поки Ілля їхав додому, ми говорили. Він потребував моєї підтримки. Саме мені він зателефонував у цей момент, бо знав — я завжди його підтримаю.

— Зараз дещо тобі надішлю, — сказав він, і через декілька секунд я побачила фото його нових черевиків: вони були синіми, незвичний колір.

«О, вони в твоєму стилі», — написала я, і Ілля мені передзвонив.

— Тобі сподобались?

— Так, дуже. У Тюмені всі будуть у захваті. Вони зимові?

— Ні, звичайно, зимові набагато дорожчі, а ці ще й гарні. Ти знаєш, що може мене зараз хоч якось заспокоїти?

– І що ж?

— Вигляд твоїх прекрасних грудей.

Я розсміялася.

— Добре, надішлю тобі перед сном.

— А я тобі. Я ще одну фотосесію для тебе влаштував, доки збирався в аеропорт.

— О, буду чекати з нетерпінням. Рада, що ти повеселішав.

— Та яке там! Я дуже злий! Все ж правильно зробив, що не поклав у валізу сир.

— Сир? — здивувалася я.

— А я нічого не казав? Мені сестра дала сир дуже дорогий з цвіллю, щоб я батькам відвіз. Але у нього такий специфічний запах, що я не ризикнув взяти його з собою, щоб не було неприємного запаху навколо мене. Зараз би мені точно довелося розпаковувати валізу, аби дістати його, а так просто винесу на балкон.

— А як же сир для батьків? — запитала я здивовано.

— Куплю їм звичайний в Тюмені, — просто відповів Ілля, і я знову переконалася в тому, що даремно вимагала до себе особливого ставлення, адже навіть з батьками він поводив себе так, як хотілося і було комфортно саме йому. — Люба, у тебе вже пізно, а мені все одно ще довго їхати, знову не в той автобус сів. Ти можеш спати, відпочивай. Цілую тебе міцно-міцно.

— Дякую, любий. Коли приїдеш додому, одразу паспорт пошукай. І пам'ятай, що все на краще. Надішлю тобі фото для підняття настрою!

— Чекаю!

Я вислала Іллі фото своїх грудей.

«Ти у мене найкрасивіша у світі», — написав він і відправив мені близько п'яти своїх фото.

Боже, як же сильно я його любила! Але ж і Ілля любив мене. У хвилину смутку, невдачі він звернувся до мене, він не посоромився при мені бути слабким, сумним. І я повинна була це цінувати.

Зі спокійною душею я лягла спати, молячись про те, щоб Ілля знайшов свій паспорт і без проблем відлетів наступного дня.

У середу вранці у мене було дуже багато роботи, до того ж, я знала, що в цей день Ілля відлітає і йому потрібно готуватися, тому я не нервувала, а спокійно займалася своїми справами.

Я їхала здавати звіти, коли відчула, що мій телефон в сумочці вібрує: Ілля телефонував по відео. З неділі я завжди була з Іллею на зв'язку, бо в будь-який момент він міг поїхати і сказати про це в останню хвилину. Тому, як тільки трамвай зупинився і я вийшла, то одразу йому передзвонила.

— Вітання! — прокричала я і помахала Іллі рукою, а потім розсміялася. — Я думала, ти в дорогу збираєшся, а ти на ліжку розлігся.

— А ти куди біжиш? — Ілля позіхнув і солодко потягнувся.

— До фіскальної служби. До речі, дивись, — я почала повертати камеру, — це саме центр міста!

— Невже? — Ілля дивився на все, посміхаючись, і його гарний настрій передався і мені.

— Давай говорити без відео, а то мені дорогу потрібно переходити.

— Добре.

Ілля «провів» мене до потрібного кабінету, але навіть і там ми не могли попрощатися. Ось поїде Ілля, і коли наступного разу я почую його голос?

— Коханий, мені потрібно йти, скоро мене покличуть, — з сумом сказала я.

— Добре, добре, — відповів він, — цілую тебе!

– І я.

Але Ілля не мав наміру прощатися, і хвилин через п'ять скинув мені смішну пісню про мою професію.

«Ти не пісні мені надсилай, а збирайся в дорогу!»

«Звичайно, зараз, ось тільки посплю трохи».

«Не спати! Або хоча б будильник постав», — написала я повчально.

У відповідь Ілля надіслав відео, на якому лежав із заплющеними очима і хропів. Я розсміялася. Напевно, тепер це було моє найулюбленіше відео з ним.

Так ми листувалися з невеликими перервами близько двох годин, потім Ілля скинув мені інтерв'ю з його улюбленим співаком. Я відповіла, що буду дивитися це ввечері і думати про нього, і спілкування