Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Андрій узяв дрібно списані аркушики.

— Ось!.. “Ваші наукові заклади сповіщали нас про наслідки вивчення планети, третьої від світила сусідньої системи. Ми погоджуємося з вами, що на цій планеті не може бути органічного життя. Правда, в її атмосфері є понад 20 процентів кисню. Але ж температура у горішніх шарах її стратосфери і йоносфери коливається між 50 і 220 градусами тепла! За таких умов океан, що, як відомо, займає на цій планеті приблизно чотири п’ятих її поверхні, не може складатися ні з води, ні з бензину, ні з хлороформу, ні з спирту, ні з фенолу чи ефіру: всі ці речовини негайно википіли б при такій температурі. Не може бути також, щоб цей океан складався з рідкого натрію, чи ртуті, чи рідкого фосфору, бо при такій кількості кисню він весь окислився б. Найвірогідніше, що цей океан складається з гліцерину: тільки він, в умовах тієї планети, з її тиском, що дорівнює одній атмосфері, закипає лише при температурі 290 градусів. Отож на цій планеті не може бути органічного життя…”

Я слухав Андрія, недовірливо посміхаючись:

— Та це ж нісенітниця! Хіба ж можна отак писати про нашу Землю?

— Е, друже, я ж тобі казав, що на тебе впливає звичне уявлення про можливість життя на нашій Землі. Я тебе не переконую! Можливо, ти й маєш слушність, — іронічно посміхнувся він, — можливо, органічне життя на Землі й справді існує…

— Дуже вдячний тобі за люб’язне припущення такої можливості, — в тон йому відповів я.

— Стривай! Але ж у тому, що написано в листі з планети Тау, теж усе гаразд — принаймні з точки зору формальних логічних висновків. Адже згідно з найновішими відомостями саме таку високу температуру мають горішні шари стратосфери і йоносфери нашої планети. Інша річ, що на самій Землі температура не така, а значно нижча… Але це легко можеш установити ти, друже мій! А от спробуй визнач це й перевір з якоїсь віддаленої планети! Отже, жителі планети Тау роблять по-своєму цілком правильні припущення. Та послухай, про що йдеться далі:

“Наші вчені провели додаткові дослідження цієї планети. Вони встановили, що протягом останніх майже двадцяти років на її поверхні постійно спостерігаються десятки й сотні дуже яскравих раптових спалахів. Це, певно, радіоактивні вибухи. Очевидно, на цій планеті існують велетенські поклади радіоактивних елементів, які досить часто мимоволі розщеплюються. Ясно, що органічне життя за таких умов зовсім неможливе…”

— Ну, тут я нічого не можу заперечити, — погодився я. — Якщо з планети Тау можна було зареєструвати вибухи атомних і водневих бомб в Америці, на Тихому океані, в Сахарі та ще й у Китаї, то, мабуть, їхні висновки правильні…

— Отож-то, — кивнув головою Андрій. — Хіба хтось із жителів інших планет повірить, що людство може жити за таких божевільних умов? І нарешті кінець листа:

“Зовсім нещодавно наші вчені вирішили за допомогою найчутливіших радіотелескопів виміряти температуру третьої планети на підставі напруження на ній ультракоротких радіохвиль. З’ясувалося, що ця планета перебуває в стані цілковитого розпаду, бо виміряна в такий спосіб температура її поверхні досягає одного мільярда градусів! Про яке ж органічне життя на ній може йти мова? Очевидно, просто не варт витрачати кошти й зусилля на експедицію до неї…”

— Ну, а це ж звідки взято? — зовсім здивувався я. — Хіба ж у нас є щось подібне до такої велетенської температури? Це ж не жарт, мільярд градусів!..

— На жаль, і це цілком зрозуміло, — відповів Андрій. — Вони, жителі планети Тау, вимірювали температуру на підставі напруження ультракоротких хвиль на поверхні Землі. Так? Але згадай, що останніми роками по всій нашій планеті збудовано близько тисячі телевізійних ультракороткохвильових станцій. Їхня загальна потужність дає підстави саме для такої безглуздої, з нашого погляду, оцінки…

Ми знову закурили. На столі лежав дивний метеорит, на якому було записано спостереження вчених планети Тау. З погляду найновіших методів вивчення інших світів, ці спостереження були цілком правильні і висновок, що на нашій Землі органічне життя неможливе, не викликав заперечення.

Я поглянув на Андрія, а він на мене. І ми обоє весело засміялися. Все ж таки дуже добре було жити на світі, хоч камінь з планети Тау і доводив, що наше життя неможливе!

БЛАКИТНА ПЛЯМА

— А я кажу тобі, — відповів своєму другові Соболю майор Тимощук, — що спостережливість — не тільки вміння помічати деталі. Цим ти володієш добре. Та фотоапарат, наприклад, робить це ще краще, він навіть фіксує всі деталі. Однак навряд чи хто називатиме його спостережливим, хіба не так?

Вони йшли вулицею. Низьке зимове сонце кидало сліпучі відблиски на чистий білий сніг, що випав на світанку. Земля бралася ожеледдю. Нечасті прохожі обережно обходили слизькі місця.

— Я хочу сказати, — вів далі майор Тимощук, не чекаючи відповіді, — що деталі треба вміти зіставити одна з одною, зрозуміти їхні зв’язки, відкинути зайве, залишити важливе й потрібне. Тоді ти маєш право робити висновки. Якщо такі висновки будуть правильні, тоді можна говорити про спостережливість. Тільки тоді, розумієш?

— Виходить, я, з твого погляду, лише ніби невдалий фотоапарат? — з жартівливою образою спитав Соболь.

— Ні, друже. В тобі є нахил до спостережливості. Тільки він мало розвинений, бо ти захоплюєшся кількістю поміченого, механічним нагромадженням спостережених деталей. Це ще далеко не все, хоч зорова пам’ять у тебе зразкова, визнаю. Але цього замало… принаймні було б замало для офіцера радянської контррозвідки.

Соболь шанобливо подивився на свого друга. Справді, він щиро поважав його за гостроту розуму, виняткову спостережливість і ясність думки. Дехто називав це інтуїцією — так сильно іноді вражали товаришів зовні несподівані, але завжди внутрішньо обгрунтовані висновки майора з складних, заплутаних, а іноді і суперечливих обставин якоїсь справи. Він знав: втручання Тимощука вже не раз допомагало розв’язати майже безнадійне завдання, немовби освітлене раптом зсередини могутнім і світлим проникненням його ясного розуму.

— То навчи і мене цієї спостережливості, хай йому чорт! — з благанням мовив Соболь по паузі. — Чи, може, це секрет?

Тимощук посміхнувся:

— Звісно, ні, друже. Ну от, наприклад, спробуй охарактеризувати он ту людину в хутряній куртці, що простує попереду нас. А я послухаю.

Соболь охоче погодився. Кроків за тридцять попереду простував невисокий чоловік у чорній хутряній куртці. Він ішов якось непевно, похитуючись. Ось він, послизнувшись, мало не впав. “Гм, це не так важко!” — подумав Соболь і мовив:

— Якби не твоє глибокодумне запитання та ще після не менш глибокодумної розмови про спостережливість, я просто