Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Коли він ступив на землю, Натала полегшено зітхнула. Вони стояли біля міської стіни під оксамитовим куполом зоряного неба, лицем до безмежної пустелі. Дівчина й гадки не мала про небезпеку, що підстерігала їх далі, але серце її співало від радості, бо вони залишили нарешті це непривітне, убивче місто.

— Якщо знайдуть мотузок, можуть влаштувати за нами погоню, — буркнув Конан, закидаючи на плече глека, — хоча мені здається, що вони тепер і кроку ступити з міста побояться. Гаразд, південь он там. Ходімо.

Конан із ніжністю, зовсім не характерною для нього, взяв Наталу за руку, і вони попрямували в пустелю, не озираючись на холодно поблискуючу за їхніми спинами стіну Ксутала.

— Скажи, Конане, — наважилася, нарешті, запитати Натала, — ти там, у чорному коридорі, ніде не бачив Таліс?

— Було темно, я взагалі нічого не бачив, але обмацував шлях перед собою і знаю, що там нікого не було.

— Хоча вона мало не замучила мене на смерть, — шепнула дівчина, — та мені шкода її.

— Оце так приймають гостей у цьому проклятому місті! — гнівно вигукнув варвар, та одразу ж заспокоївся. — Нічого, нас вони надовго запам’ятають. Їхні кишки й мізки розмазані мало не по всьому місту, а цьому їхньому Тогу, гадаю, дісталося навіть гірше, аніж мені. Зрештою, ми навіть вдало виплуталися зі всієї цієї історії. Є вода, знаємо, де шукати оазис. Мене, правда, неабияк пошматували, та й у тебе на спині суцільні рубці від батога…

— Це ти винен! — спалахнула бритунка. — Коли б ти не витріщався на цю стигійську кішку…

— О Кроме! — пробурчав варвар. — Треба, щоб на голову впало небо, лише тоді примусиш жінку забути про ревнощі. Чи ж я винен, що в мене закохалася стигійка?..

…Повернувшись у гіборійські землі, Конан знову подався в найманці, проте армія, в якій він служив, була розгромлена в південній Стигії. Кімерієць перетнув савану, вийшов на узбережжя і приєднався до піратів із островів Бараха. Ще раз ім’я Амра-Лев прогриміло всіма портовими містами. Проте корабель його пішов на дно, і варвар вступив у Вольницю під начало якогось Заралла. Загін цей стояв у прикордонному містечку Сукмет, і життя там було, слід сказати, нестерпно нудне…

ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ

1. ЧЕРЕП НА СКЕЛІ

Вершниця зупинила змученого коня. Той розставив ноги й низько опустив голову, немов збруя з червоного сап’яну із золотими прикрасами була для нього непомірним тягарем. Вершниця прив’язала коня до гілки невисокого дерева, зіскочила з сідла й озирнулася.

Місце здавалося досить-таки похмурим. Дерева-велетні зазирали в озерце, в якому вона недавно напоїла коня. Їхні верхів’я зливалися в суцільну зелену гущавину. Вершниця знизала плечима й сердито вилаялася.

Це була молода жінка, гінка, статна, з високими персами. Короткі штани, підперезані шовковим поясом, чоботи з тонко вичиненої шкіри, шовкова блуза з широким коміром і пишними рукавами складали її костюм. На одному боці висів прямий двосічний меч, на другому — довгий кинджал. Її золотисте волосся, укорочене до плечей, перехоплювала атласна стрічка.

На тлі похмурого пралісу вона видавалася чимось зовсім стороннім. Набагато легше було б уявити її біля корабельної щогли, спостерігаючою за польотом чайок серед перистих хмар. Недаремно очі її були кольору морської хвилі — про подвиги Валерії з Червоного Братства виконували пісні й балади майже в кожній матроській компанії.

Вона спробувала роздивитися небо крізь крони дерев, та зрозуміла, що це даремно.

Залишивши коня припнутим, Валерія рушила в східному напрямі, час від часу озираючись на озеро, щоб не заблукати. Тиша лісу пригнічувала її. Птахи не співали у верхів’ях, звірі не шаруділи в кущах. Вона довго йшла в цій всеосяжній безмовності.

Спрагу втамувала біля озера, але відчувала страшенний голод і вирішила пошукати ті самі плоди, які правили їй за їжу відтоді, як закінчилися запаси у в’юках.

Валерія побачила перед собою брили чорного каміння, що підіймалися вгору, — щось на зразок зруйнованої скелі. Її вершина губилася серед гілок. Можливо, вирішила вона, ця скеля височіє над лісом і з неї можна буде оглядітися — якщо, звичайно, на світі взагалі є що-небудь, окрім цих нескінченних хащів.

Вузький виступ утворював природну стежину, що прямувала вгору крутим схилом. Піднявшись ліктів на п’ятдесят, жінка опинилася на рівні оточуючих скелю верхівок дерев. У просвітах між гілками синіло небо, потім ринуло сонячне проміння — і ліс опинився біля її ніг.

Широкий майданчик, на якому вона стояла, був увінчаний кам’яним шпилем. Нога наткнулася на щось, приховане під килимом опалого листя. Розкидавши його, вона побачила людський скелет. Досвідченим оком піратка зауважила, що на кістках немає ніяких пошкоджень. Людина ця померла природною смертю. Але чому для цього знадобилося забиратися так високо?

Вона видерлася на вершину шпиля й озирнулася. Крізь зелену товщу не можна було роздивитися землі, навіть озерця, біля якого вона залишила коня. Валерія обернулася на північ, звідки лежав її шлях. І там гойдався зелений океан, що тягнувся до вузької синьої смуги. Це гірське пасмо вона перетнула кілька днів тому, щоб заглибитись у лісову безкраїсть.

Така ж картина спостерігалася на сході й заході, хіба що не було гір. Зате на півдні… У неї перехопило подих. Приблизно за милю звідси ліс рідшав і змінювався рівниною, на якій росли кактуси. А в глибині цієї рівнини підіймалися стіни й вежі міста.

Хай йому чорт, цього просто не могло бути! Не дивно було б побачити інші споруди — наприклад, хатинки чорношкірих, що нагадують вулики, або видовбані в скелях селища загадкової коричневої раси, яка, згідно з легендами, населяла ці землі. Проте, знайти в такій далині від цивілізації укріплене місто…

Незабаром пальці її втомилися чіплятися за шпиль, і вона спустилася на майданчик зовсім розгублена. У неї був довгий шлях із табору найманців біля прикордонного міста Сукмет, що загубилося серед трав’янистих саван, — табору, де відчайдушні волоцюги, зайшлі зі всіх земель, стерегли кордони Стигії від наскоків з боку Дарфару.

Навмання вона подалася в далеч, зовсім їй не знайому. Ось і не могла тепер вирішити, що краще — чи завітати до цього міста на рівнині, чи, від гріха подалі, обминути його і продовжити свій самотній шлях.

Шум листя внизу перервав її роздуми. Вона різко, по-котячому, обернулась і схопилася за меч, але раптом застигла, побачивши чоловіка, що стояв перед нею.

Чоловік мав вигляд велетня, і могутні м’язи перекочувалися під його бронзовою від засмаги шкірою. Він був одягнений у такий самий костюм, що й вона, тільки замість шовкового пояса носив широкий шкіряний