Читати книгу - "Бот"

У дальній частині виробничого приміщення знаходився ще один підйомник. Якщо тільки платформа стоїть на нижньому рівні, він врятований. Він почекає, поки Кацуро (чи хто б там не був у тілі молодого японця) наблизиться, а тоді поїде наверх, дістанеться верхньої галереї і зможе вибратися з «EN-3». Але якщо платформа нагорі…

Через кілька кроків у грудях страшенно закололо. Ральф заточився і ледь не впав. Він присів, тримаючись однією рукою за перила, другою — за серце.

Ліфт спинився, у цеху знову стало тихо.

Відсапуючись, вчений зиркнув через плече. Вдалині, посеред квадратної площадки перед головним підйомником, бовваніла постать. Єдиний у тій зоні ліхтар світив згори і ззаду, тож Ральф не міг роздивитися обличчя. Замість лиця над тулубом проступала затінена овальна пляма. Фігура дивно покрутила головою, витягуючи шию далеко вперед і в сторони, немов змія, котра щось винюхує. Жест був настільки виражено нелюдським, що Ральфа пересмикнуло, наче від удару струмом. За мить постать зникла в тінях підвісного переходу.

Викрикнувши щось нечленороздільне, канадець помчав уперед. Не пробігши півсотні метрів, нейрохімік спинився. Він зрозумів, що давно не був у цій частині лабораторії, а тому не пам’ятає, де знаходиться другий ліфт. Цей куток цеху майже не використовувався, чимало лапмочок у ліхтарях перегоріли, без нагальної потреби їх ніхто не міняв, і плафони світили один через три.

Не вистачало тільки заблукати на нижньому рівні!

Краєм ока Ральф бачив, як постать то з’являється, то зникає у сферичних клубках світла на дальніх галереях. Переслідувач, прямуючи до нього, відрізав шляхи для відступу, немов ферзь, що затискає в кутку шахової дошки самотнього короля. Вчений навпомацки відшукав першу-ліпшу галерею праворуч і гайнув туди. У кінці її перегороджувала дротяна хвіртка, за якою металеві сходи вели вниз, аж на бетон. Але там Ральфу точно нічого шукати. Він метнувся назад, забіг у коридор ліворуч. Потім кілька разів звертав наліво і направо, поки геть не заплутався. Ліфта не було. Чоловік навіть не знав, в якому напрямі знаходиться найближча стіна цеху. Озирнувшись, Ральф не зміг відшукати постаті переслідувача. Той вступив у неосвітлену частину нижніх галерей, а значить — підібрався близько. Канадець застогнав. Серце брикалося і лізло стравоходом угору до горлянки.

І тут… Ральф помітив той довбаний підйомник. Відсутність ліхтарів зіграла йому на руку: очі призвичаїлись до пітьми, і вчений зміг роздивитися — спершу задню стіну цеху, а потім паралельні смуги тросів, що тягнулись вгору і зникали в мороці. Та найголовніше — платформа підіймача стояла внизу! До неї вів перехід завдовжки менш ніж двадцять метрів.

— Дякую Тобі, Господи… — прошепотів Ральф. Він зрозумів, що врятований.

Чоловік не кинувся сторчголов до ліфта. Стягнувши з ніг важкі черевики, Ральф почав обережно просуватися вперед. Сталева решітка боляче впиналась у ступні, але вчений не хотів, щоб звук кроків видав його в останній момент. Серце, немовби зрозумівши важливість моменту, запрацювало стабільніше. Частота ударів не зменшилася, зате ритм вирівнявся. Вчений усвідомлював, що так легко йому не відбутися, але принаймні на якийсь час аритмія відступила. І це був подарунок небес!

У перехід, по якому ступав канадець, справа впинався ще один коридор, формуючи Т-подібне перехрестя. Зробивши п’ятнадцять кроків, Ральф порівнявся з ним і повернув голову праворуч. У ту ж мить він ледь не сконав від розриву серця. В проході на відстані простягнутої руки стояв Кацуро Такеда. Японець дивився… Хоча ні… Вираз його очей навряд чи був поглядом. За набряклими кров’ю очима зяяла пустота, цілковитий вакуум. Японець просто стояв. А тоді підняв руку і зробив крок назустріч Ральфу.

— А-а! — сахнувся нейрохімік і дременув до ліфта. Ритм зірвався, підскочивши до неймовірних 240 ударів/хв.

Платформа виступала над підлогою. Ральф перечепився через неї і влетів у відкритий підйомник уперед головою. Розбив коліна, гримнувся макітрою об поруччя. Обличчя залила кров. Незважаючи на біль, він потягнувся до круглої кнопки з позначкою «А» (вгору) і втиснув її до упору… Ні скреготу ланцюгів, ні гулу електродвигуна, ні розхитування платформи. Ліфт не зрушив з місця. Кацуро обрізав дроти нагорі.

З-за спини старого долинуло зловтішне сичання.

Ральф крутнувся і, чіпляючись руками за бильця, спробував підвестися. Він гарячково намагався знайти вихід з халепи, спробував потягнути час:

— Коли це сталося з тобою, Кацуро? — сапаючи, забелькотів він. Серце, здавалося, збиралося злетіти в космос. — Ти випадково вилив на себе розчин з агентами чи… може, випив його навмисно?

Істота, що колись була молодим амбітним японцем, вишкірилась і загарчала.

— Гаразд, я готовий випити те саме, що й ти, — глитаючи склади, пролепетав учений. — Я стану одним із вас, тільки не вбивай мене. Прошу!

Канадець не думав про себе. Він знав, що формування колонії займе півгодини, а то й більше. За цей час він сподівався попередити Тимура, Ріно чи Тіану. Будь-кого. А потім прострелить собі голову, не дозволивши психоістоті зробити з нього зомбі.

На жаль, Кацуро Такеда розумів це не гірше за Доернберга. І прийшов він сюди не для того, щоб виплеснути чорної рідини на лице колишньому колезі. Японець штовхнув канадця на підлогу.

— Не треба! — скрикнув Ральф.

Страх скував тіло — чоловік не мав сил пручатися. Кацуро насів згори, притиснувши Доернберга до помосту. Затим його руки витягнулись, готові зімкнулися круг шиї вченого. Щоправда, до цього так і не дійшло. Ральф зойкнув, посірів і обм’як. Груди опали і більше не надималися.

У старого не витримало серце…

C

Субота, 29 серпня, 00:19 (UTC -4)

Спальне крило корпусу «DW»

Тимур, як і Ральф, довго не міг заснути. Він крутився, терзаючи себе малоприємними роздумами. Для чого Ріно дав йому пістолет та ще й наказав завжди тримати його при собі?… Хто відключив світло? Кацуро? Тіана? Ґотто? Оскар?… А головне — для чого?… Як поведе себе психоістота після розправи? Якщо раніше ще можна було сподіватись домовитися, то тепер про це годі й думати… Звідкіля психоістота дізналась ім’я Ріно?… І взагалі: як воно помітило, що Хедхантер вискочив на терасу, готуючись відкрити вогонь?

Проте найгіршим здавалося те, що вони борються з чимось нематеріальним, з якоюсь безтілесною примарою, котра вилізла з підсвідомості ботів. Це доводило до сказу. Це все одно, що рубати повітря чи стріляти з гармат по дощу. Кілька разів Тимур схоплювався і вмикав світло — всі лампи, які мав у кімнаті, — настільки сильним було відчуття, що за ним спостерігає хтось невидимий. Йому було дійсно страшно. Ще страшніше ніж тоді,