Читати книгу - "Історія України. Посібник"

тиск, який дедалі більше набував характеру воєнної загрози (наприкінці листопада більшовики утворили в Могилеві при ставці революційний польовий штаб, який готувався для боротьби не тільки з прихильниками старого режиму, а й з радівцями; 1 грудня 1917 р. новий верховний головнокомандуючий більшовик М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу).

Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії більшовиків були спрямовані на створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдання — захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони намагалися вирішити легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом переобрання трансформувати її у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилося замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями. На цьому етапі національний рух ще зберігав монолітність та вплив, а більшовики не набрали сили. Ось як характеризував баланс сил більшовик В. Затонський: «…поки що серед українців розколу нема і він не передбачається… а більшовиків лише невелика купка…» За цих обставин закономірно, що Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як замах проти УНР, як чинник, здатний «розірвати федеративні зв'язки». Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському центрі 11–12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медведев). Незважаючи на те, що на харківському з'їзді було лише 200 делегатів, які представляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією. І це не випадково, оскільки перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому залишатися ніби в затінку і кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 p., Центральна Рада перебувала в стані війни з Рад-наркомом Росії. Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними вузлами — Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР. Цього періоду обидві протидіючі сторони збирали та концентрували сили. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для від пору агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал декларував низку принципово важливих положень:

— проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

— на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладення миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);

— гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;

— констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;

— було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;

— ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах