Читати книгу - "Армагед-дом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона підстелила «Пікант» на сходинку й сіла, не шкодуючи довгої дорожезної спідниці.
«Лідіє Анатолівно, вас можуть неправильно зрозуміти».
Потреба діяти минулась, змінившись наступним нападом відчаю. Уже без нудоти, але з сильним болем у грудях. І ліва рука дивно затерпла. Не вистачало, щоб на цьому тлі Лідку грець ухопив…
Ага, ось і обурені крики, ледь чутні з десятого поверху. Тепер спробують зрозуміти, на кого ж це просто в ліфті напала морська хвороба… Але Лідку навряд чи запідозрять. Професор і чепурунка.
Тепер іще почекати десять хвилин, доки вони порозходяться, — і можна спускатися до себе на п’ятий.
Лідці чомусь пригадалося, як вони з Максимовим, тоді ще школярем, сиділи в маленькій фортеці на дитячому майданчику й чекали, коли затихнуть удалині мотори й голоси цивільників…
Максимов. Його ще не вистачало.
Найдужче вона боялась, що він дізнається про «Пікант» не від неї. Що тепер, о дев’ятій вечора, його не буде вдома.
Але він був удома. І, радіючи її приходу, видерся нагору одвірком. Як мавпа, впираючись у двері руками й ногами.
— Ти їв?
Так, він їв.
— У тебе ще багато уроків?
Ні, в нього не багато уроків, він просто зараз може кинути, бо фізика в нього післязавтра…
— Андрійку, ходімо на кухню, я питиму чай…
Їй справді хотілося пити. Просто губи розтріскались.
— Мамо, щось сталось? — спитав він, із деяким запізненням завважуючи її млосну блідість.
— Нічого особливого… Андрійку, дядько Слава Зарудний ні про що з тобою не говорив? Чи хтось за дорученням дядька Слави? Га?
Вона поцілила як в око. Андрійкові зіниці розширились; губи стиснулись у стрічечку, і вона зрозуміла, що має рацію.
— Це все брехня, — сказала вона майже весело. — Тобі слід було розповісти мені все відразу.
Син мовчав.
* * *
«Лідонька Сотова, за спогадами однокласників, ніколи не хапала зірок з неба в навчанні, зате була симпатичною, фізично розвиненою дівчинкою. Якось її ледь не вигнали з ліцею за не дуже гідну, м’яко кажучи, поведінку. Що вдієш — тіло Лідонька мала багате, і природа вимагала свого.
Будучи в дев’ятому класі, Ліда подружилась зі Славою Зарудним, учнем десятого класу. Дітлахів зблизило нібито спільне зацікавлення кризовою історією, та насправді далекоглядна Лідонька підбиралась до грошей і слави родини Зарудних (для тих, хто не знає: Андрій Зарудний був тоді відомим депутатом, першим кандидатом на посаду Президента). Сусіди Зарудних згадують, що Ліда Сотова навідувала хлопчика Славу зазвичай тоді, коли вдома був його батько.
Незадовго до трагічної загибелі депутата Зарудного політик і школярка стали коханцями. Їхній зв’язок тривав кілька місяців; удома зустрічатися було важко, але до послуг депутата було просторе службове авто…
Дружина Зарудного відчувала, що щось негаразд. Їхній син, Ярослав Ігорович, згадує, що саме в той період між батьками почастішали сварки…
Як видно, зв’язок із Зарудним справив на Ліду Сотову незабутнє враження. Вийшовши заміж за його сина — за розрахунком, заради прізвища — вона так і не спромоглася завести дітей. Доживши в бездітності до вельми поважних років, Ліда на початку цього циклу скористалася послугами медиків (штучне запліднення) й народила-таки хлопчика Андрія, названого так на честь самі розумієте кого.
Тепер, коли інститут кризової генетики одержав таке дивне, як на наші часи, ім’я, ми можемо лише дивуватися міцності почуттів колишньої німфетки, що так оригінально сплатила данину своїй юнацькій пристрасті…»
(Газета «Пікант», 19 жовтня 17-го року. Додаються фотодокументи: підкреслено дитячий Лідчин знімок, фрагмент шкільної фотографії в п’ятому чи шостому класі. Андрій Зарудний на трибуні якогось засідання, очі палають, рука піднесена. І нарешті — Андрій Зарудний у колі сім’ї, з ним молоденька Клавдія Василівна та підліток Славко, руки депутата ніжно лежать на плечах дружини і сина)
* * *
…За крок від істини. Адже їй МРІЯЛОСЬ про кохання Андрія Ігоровича, і тепер, згадуючи свої напівдитячі почуття і сни, вона цілком виразно розуміє, що опинився б Зарудний… Ні, не так. Якби Зарудний ЗАХОТІВ — усе змальоване в «Піканті» зробилося б правдою. А от що йому заважало — любов до дружини? Почуття обов’язку? Страх викриття? Чи в нього й думки такої не виникало, Лідка була для нього дівчинкою, дитиною, подругою сина…
Вона лише раз тримала його за руку.
І одного разу він її обійняв.
Адвокат коштував страшенно дорого, але Лідка, на щастя, мала накопичення.
Адвоката звали Євгеном Миколайовичем, він повідомляв Лідку про всі свої кроки. За його словами, редакція «Піканта» здалась майже відразу. Вони надрукують спростування, й до суду йти вже нема потреби.
Лідка, зціпивши зуби, не погодилась. Їй потрібен був саме суд. Із відшкодуванням моральної шкоди. Вона пам’ятала, як колись сам Зарудний розорив своїми позовами таку саму жовтеньку, слиняву газетку.
Справу прийняли до розгляду; за тиждень адвокат приїхав до неї не подзвонивши, неприродно веселий, і привіз новий номер «Піканта». Із новою статтею на цілий розгорт; на фотографіях приблизно двадцятилітньої давності Лідка впізнала себе на випускному вечорі. Вона танцювала з Артемом Максимовим.
«Звісно, шановній пані Сотовій не припала до душі наша публікація, автор якої простежив історію її взаємин із Андрієм Зарудним. Звісно, шановному науковцеві соромно згадувати гріхи молодості, і навіть, беручи до уваги тодішній вік Лідоньки, гріхи дитинства, ранньої юності. Та в нашій сьогоднішній статті відтворено події значно пізніші — події минулого циклу… Інтерв’ю „Піканту“ дає колишня учениця шкільної вчительки Лідії Сотової, Антоніна Іванівна Бунич, уроджена Дрозд…»
Лідка уважно прочитала статтю. Не пропускаючи жодної літери; фотографія Тоні Дрозд докладалась. Вона дуже погладшала за ті п’ятнадцять років, що Лідка її не бачила.
Але чому в апокаліпсисі загинула мила дівчинка Віка Роєнко, а Тонечка Дрозд лишилася серед живих?!
— Занесемо до рахунку, — холодно сказала Лідка адвокатові. — Ваші прогнози, Євгене Миколайовичу?
— Здеремо з них, — адвокат нервово потер долоні. — Мусимо здерти… я маю деякі пропозиції… До речі, ця історія з хлопчиком — теж до решти вигадана?
Лідка мовчала.
— Бачте, Лідіє Анатолівно, я точно маю знати, де тут відверта брехня, а де, як би це сказати, інтерпретація…
На кухні грюкнула кватирка, і Лідка здригнулась, як від удару струмом. Їй здалося, що на кухні Андрій.
Хоч Андрія ось уже тиждень як не було в місті: вже на перше Лідчине прохання Великов покинув усі справи й повіз хлопця в гори — «на збирання матеріалу для нової книжки». Поїздка затяглась; Лідка вірила, що з Великовим Андрію нічого не загрожує, але канікули
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.