Читати книгу - "Мертвим не болить"

Поволі він, однак, прокинувся від нестерпної тривоги, яка так і не минулася ні вві сні, ні на яву, почув знайоме вовтузіння вороння поруч. Лежачи під сосною, він прислухався: ні, людського голосу або плачу ніде не було чути, тільки близько, над самою прогалиною, обурено каркали ворони, чути було, метушилися, ворушилися, перелітали з гілки на гілку, ніби чогось потребуючи від людини, і Сущеня з гнівною рішучістю виліз з-під сосни. На прогалині все було сірим і холодним від нічного дощу та туману, який важким низьким покривалом слався в сосняку, затулив небо і дальні верхівки дерев. Було, однак, тихо. Колюче гілля низько звисало додолу, вкрите безліччю дрібних прозорих краплин, і він добре змокрів, поки вибирався з-під сосонки. Кляте вороння не відступалося. Цього разу він не став махати на них руками, вибрався на широку, заволочену туманом просіку, знайшов там придатну товсту палицю, обламав з неї суччя і вернувся на прогалину.

— Геть, кляті! Геть!..

Він замахнувся палицею, вдарив нею по одній, другій сосонці, — крук неохоче звалився з вершечка, змахнув крилами і перелетів далі.

— Геть, сволото!

Войцик прийшов, коли вже добре розвидніло, а Сущеня втратив решту надії — не знав, що робити і навіть що думати. Ворон він трохи повідганяв з прогалини, але вони вперто не хотіли покинути сосняк і порозсідалися трохи віддалік, на вищих чи, може, зручніших верхівках. Чекали. Накинувши на плечі буровську шинельку, Сущеня понуро сидів посеред прогалини, чекав, дивлячись на насторожене вороння. Тут його і застав Войцик, який тихо продерся в тумані поміж рядами сосон.

— Сидиш? — запитав він навіть з подивом. Сущеня глянув на нього незрозуміло, навіть без радості. — А Буров?

— Он, — похмуро хитнув Сущеня головою в напрямку сосни, з-під якої витикалися чоботи Бурова.

— Так я і знав,— сказав Войцик.— Давно?

— Учора під вечір.

— Добре. Не треба підводи.

Войцик потупав сюди-туди по тісній прогалині, подивився на ворон.

— Бач, зібралися. Чекають.

— З учорашнього дня чекають, — сказав Сущеня і, помовчавши, запитав: — А що, воза нема?

— Воза нема, — сказав Войцик, зняв з плеча карабін, зморено опустився на землю. — У Бабичах німці.

— Ось як!.. То що ж тепер? — тривожився Сущеня. Великі руки його виразно здригнулися на колінах.

— А що тепер? Поховаємо і потупаємо. Може, прорвемося.

— Куди?

— Ну, хто куди. Я — в загін, а ти ж, мабуть, до німців хочеш? — сказав Войцик і колючим крижаним поглядом втупився в Сущеню.

— Я не до німців, — із затятою образою в голосі сказав, помовчавши, Сущеня. — Веди і мене в загін. Іншої дороги мені нема.

— У загін, ага. Там тебе чекають, — пробурмотів Войцик.

Вони помовчали. Сущеня зі стражданням в очах поглядав кудись поверх сосняка, на ворон, що там-сям чорніли в тумані. Він зрозумів натяк Войцика, сам знав, що нічого доброго його там не чекає.

— Бурова треба із собою взяти, — сказав він, ніби між іншим. — Негоже тут його кидати. Он вороння скільки.

— Коли сам понесеш, — погодився Войцик.

— Ну, понесу, чого ж...

Войцик помовчав, щось пригадуючи, а Сущеня вже вирішив у думках, що понесе. Він не може покинути тут тіло Бурова, бо... Бо з чим він інакше з'явиться у той їхній загін? Хіба що із своєю недоречною провиною. Трохи ще посидівши, Войцик устав, подивився в тумані на верхівки дерев і заквапився раптом:

— Коли так — берися. Мені ще рушницю взяти треба.

На колінах Сущеня підліз під низьке гілля пухнастої сосонки і підхопивши небіжчика під пахви, витягнув його на вільніше місце. Тіло Бурова вже задубіло і стало майже негнучким, Сущеня обережно заломив угору його руки, поклав собі на плечі. Потім із натугою встав сам, правда, ззаду йому трохи підсобив Войцик, і вони незабаром видерлися з хвойного гущака на просіку.

Уздовж усієї просіки по лісі між комлями старих сосен і в підліску курів сльотавий туман, верхівки дерев угорі ховалися в його пливучих розірваних пасмах. Видно було недалеко, може, на півсотню метрів, і, трохи пройшовши просікою, Войцик спинився.

— Коли не в Бабичі, то треба лівіше брати, — сказав ззаду Сущеня. З нагнутою під ношею головою він ліктем показав кудись у лісові нетрі, оповиті туманом.

— Гаразд. Тільки рушницю візьму.

Залізши у темні зарості ялівцю, Войцик назадгузь вибрався звідти із своєю довгою рушницею, закинув її через плече. На другому в нього висів карабін Бурова.

— Ну, веди! — сказав він. — Тільки дивись мені, щоб не завів до німців.

Сущеня не відповів, мовчки придушив у собі образу, бо була вона далеко не перша; подумав, що, мабуть, кривд йому ще вистачить. Ще він наображається, треба звикати. Якщо тільки все якось обійдеться. А коли не обійдеться, то... Що йому тоді ті кривди? Правда, слухаючи тепер багатозначні закиди Войцика, він відчував, що треба щось сказати для свого виправдання, щось роз'яснити в своїй недоречній історії. Але не міг наважитись, щось йому заважало, і все. Коли б Войцик сам запитав у нього, захотів щось зрозуміти, а так... Одного разу вже наважився, перед Буровим, і так невдало вийшло — сповідався мертвому. Чомусь, проте, стало легше, нібито Буров зрозумів, помираючи. Може, і зрозумів. Сказав же він Войцику перед тим, як померти: «Не чіпай Сущені», — значить, зрозумів щось. Перша людина за весь час його мук. Та й та мертва... І тому він несе його на собі, щоб не покинути воронню, німцям... Мабуть, неживий Буров був потрібний йому для впевненості і відчуття правоти, і Сущеня так тримався за нього, як потопаючий за соломинку. Та чи допоможе йому ця соломинка?

Оця, однак, досить-таки важка соломина відбирала в нього останні сили, Сущеня часто спинявся, поправляв ношу. Ніби передбачаючи недоречність його намагань, небіжчик обважніло сповзав — туди, до землі, якій він уже належав з учорашнього надвечірка і куди його не пускав цей колишній односелець.

Вони довго брели лісом, вдихаючи холодне туманне п'янке повітря. Укрита глицею, земля була м'яка і чиста, вони йшли по ній легко й нечутно, верхівки височезних дерев ховалися в низькій туманній пелені, неба майже не було видно; рідкий підлісок із поросту берізок, ялівцю і