Читати книгу - "Лялька"

би йому не прийти?.. Але ви чули, що Оберман загубив великі гроші? Він був тут увечері і присягався, що віку собі вкоротить або заподіє щось погане, коли ви не змилуєтесь над ним. Я йому кажу: «Не будьте дурним, не вкорочуйте собі віку, зачекайте… У нашого хазяїна м’яке серце». А він каже: «Я теж маю таку надію, тільки, однак, буде мені погано, коли вирахують хоч трохи, бо син хоче вчитись на медика, а тут старість не за горами…»

— Іди, будь ласка, спати, — перебив його Вокульський.

— Піти-то я піду, — сердито відповів слуга, — але скажу вам, що у вас служити гірше, ніж у тюрмі сидіти: навіть спати йди не тоді, коли тобі хочеться.

Він узяв листа й вийшов.

Другого дня о дев’ятій ранку слуга розбудив Вокульського і сказав, що Висоцький чекає.

— Клич його сюди.

За хвилину фурман увійшов. Він був пристойно одягнений, обличчя його посвіжіло, очі дивились весело. Він підійшов до ліжка й поцілував Вокульського в руку.

— Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?

— А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…

— Я наймаю від себе що кімнату, — сказав Вокульський, — тільки треба буде її прибрати.

Фурман зчудовано дивився на Вокульського.

— Житиме там молода швачка, — казав далі Вокульський. — Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й на одяг… Та будете дивитись, чи не водитиме вона до себе кого-небудь…

— О ні, — підхопив фурман. — Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий — ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…

— Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?

— Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…

— Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.

— Все розумію, пане добродію, — сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.

— Зажди… А як там з твоїм братом?

— Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…

Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. «Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся», — подумав він.

В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.

Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.

— До вас якась панна…

— Проси в вітальню, — сказав Вокульський.

У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.

Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.

— Сідайте, панно Маріє, — сказав Вокульський, показуючи на стілець.

Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.

— Отже, панно Маріє, ви вже навчилися кравецтва?

— Так.

— Де ж ви думаєте працювати?

— Може, в якій майстерні або служницею… в Росії.

— Чому в Росії?

— Там, кажуть, легше знайти роботу, а тут хто ж мене візьме? — прошепотіла вона.

— Ну, а якби у вас тут який-небудь магазин брав білизну, ви б залишилися?

— О, звісно!.. Але тут треба мати власну машину, і квартиру, і все… А коли цього немає, мусиш йти в служниці.

Навіть голос у неї змінився. Вокульський пильно подивився на неї і сказав:

— Ви поки що залишитесь у Варшаві. Житимете на Тамці, в сім’ї фурмана Висоцького. Це дуже хороші люди.

Кімнату матимете окрему, харчуватись будете у них, а машина і все потрібне для шиття білизни також знайдеться.

Я дам вам рекомендацію на склад білизни, а місяців через два побачимо, чи зможете ви прожити з цієї роботи… Ось вам адреса Висоцьких. Ви, будь ласка, йдіть зараз туди, купите з Висоцькою меблі, подивитесь, щоб у кімнаті все було зроблено як слід. Машину я вам пришлю завтра… А оце гроші на перші потреби. Я вам їх позичаю, а ви повертатимете мені частинами, як уже будете працювати.

Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:

— Я вас дуже прошу — зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.

Він уклонився і вийшов у свій кабінет.

Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. «Побачимо, як їй пощастить в нових умовах», — подумав Вокульський і знову взявся читати.

О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. «Але байдуже! — заспокоював він сам себе. — Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав».

Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича — жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. «Видно, вже одужав, — подумав Вокульський. — Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…»

Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався