Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

Івіш примружилася, й Матьє додав:

— Утім, я їй поверну їх. Це вимушена позичка та й годі.

В Івіш був дурнуватий вигляд, вона поволі, як ото нещодавно Марсель, повторила:

— Ви обікрали Лолу.

Її проникливий вигляд розлютив Матьє. Він хутко сказав:

— Так, знаєте, героїзму в цім було небагато: треба було всього-навсього піднятися східцями і відімкнути двері.

— Навіщо ви це зробили?

Матьє коротко зареготався.

— Хіба ж я знаю!

Вона різко випросталася, і її обличчя зробилося тверде й замкнене, як бувало щоразу, коли вона оберталася на вулиці, щоб провести поглядом гарну дівчину або ж хлопця. Але зараз вона дивилася на Матьє. Він відчув, що почервонів, наче рак. Він пояснив:

— У мене й на думці не було кидати її. Я просто хотів дати їй грошей, замість того, щоб одружуватися з нею.

— Авжеж, я розумію, — відказала Івіш.

Та вона й далі дивилася на нього, нічого не розуміючи. Одвернувшись, він наполягав:

— Все вийшло якось недобре: вона мене вигнала. Вона кепсько сприйняла усе це, хтозна, чого вона чекала.

Івіш не відповіла, і Матьє замовк, охоплений тривогою. Він подумав: «Не хочу, щоб вона відшкодовувала мені».

— Ви вродливий, — сказала Івіш.

Матьє тоскно відчув, як у ньому знову прокидається болісне кохання. Йому здалося, ніби він ще раз покидає Марсель. Він геть нічого не сказав, тільки сів біля Івіш і взяв її за руку. Вона сказала йому:

— У вас такий страшенно самотній вигляд.

Йому зробилося соромно. Врешті він сказав:

— Я оце питаю себе, про що ви думаєте? Все це дуже прикро: я вкрав гроші зопалу, і тепер мені дошкуляє сумління.

— Та я добре бачу, що вам дошкуляє сумління, — сказала Івіш, посміхнувшись. — Гадаю, що й зі мною було б так само: коли вкрадеш уперше, то сумління завжди дошкуляє.

Матьє міцно стиснув долоньку з гострими нігтями. Він сказав:

— Ви помиляєтеся, я не…

— Мовчіть, — урвала його Івіш.

Вона хутко висмикнула руку й відкинула назад коси, відкриваючи щоки і вуха. Їй вистачило кількох швидких рухів, і коли вона опустила руки, обличчя її було відкрите.

— Ось так, — сказала вона.

Йому подумалося: «Вона хоче відібрати в мене все, навіть докори сумління». Він простягнув руку, пригорнув до себе Івіш, і вона не пручалася; він почув у собі жваву веселу мелодію, яку він, здавалося, давно вже забув. Голова Івіш лягла йому на плече, дівчина усміхалася йому, вуста її були розтулені. Він усміхнувся у відповідь і легенько поцілував її, потім глянув на неї, й мелодія враз урвалася. «Таж вона ще дитина», подумалося йому. Він відчув себе геть самотнім.

— Івіш, — лагідно сказав він.

Вона здивовано глянула на нього.

— Івіш, я… я був неправий.

Івіш насупилася і почала заперечно крутити головою. Матьє опустив руки і втомлено сказав:

— Я не знаю, чого я хочу від вас.

Івіш здригнулася і хутко вислизнула з його обіймів. Очі її зблиснули, та вона приховала це і набрала сумовитого лагідного виразу. Тільки руки її несамовито метушилися: вони літали довкруг неї, хапалися за голову, смикали за коси. В Матьє пересохло в горлянці, та він байдуже наглядав за цим гнівом. Він думав: «Тут я теж усе зіпсував»; він був майже задоволений: це було як покута. Він сказав, шукаючи погляд, який вона вперто ховала:

— Не треба було вас чіпати.

— Це ж не має значення, — почервонівши од гніву, сказала вона.

І співуче додала:

— У вас такий гордий вигляд через те, що ви прийняли рішення, я вже подумала було, що ви прийшли по винагороду.

Він ніжно взяв її за руку трохи вище ліктя. Вона не пручалася.

— Та я ж люблю вас, Івіш.

Івіш напружилася.

— Мені не хотілося б, щоб ви подумали… — сказала вона.

— Про що?

Та він здогадувався. Він відпустив її руку.

— В мене… в мене немає любови до вас, — промовила вона.

Матьє не відповів. Він думав: «Вона бере реванш, це правильно». Втім, швидше за все, це й була правда: чому б це їй кохати його? Йому більше нічого не хотілося, хіба що просто сидіти біля неї й мовчати, і щоб урешті вона пішла собі, не сказавши ні слова. Та все ж він запитав:

— Ви повернетеся наступного року?

— Повернуся, — пообіцяла вона.

Вона майже ніжно всміхнулася йому, либонь, тішилася своєю вдоволеною пихою. Це було те ж саме обличчя, котре вона обернула до нього, коли доглядачка у вбиральні перев'язувала їй руку. Матьє невпевнено глянув на неї, він відчув, як у ньому знову прокидається бажання. Це покірне сумовите бажання не було бажанням порожнечі. Він узяв її за руку і відчув під своїми пальцями її свіжу плоть. Потім сказав:

— Я вас…

І відразу ж затнувся. У двері дзвонили: спочатку один дзвінок, потім два, а далі було безперервне дзеленчання. Матьє похолов, йому подумалося: «Марсель!» Івіш зблідла, напевне, їй спало на думку те ж саме. Вони перезирнулися.

— Треба відчинити, — прошепотіла вона.

— Гадаю, треба, — відказав Матьє.

Та й не поворухнувся. У двері вже гамселили. Здригнувшись, Івіш сказала:

— Страшно подумати, що за тими дверима хтось є.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Хочете… хочете піти в кухню? Я зачиню двері, й ніхто вас не побачить.

Івіш спокійно і владно подивилася на нього.

— Ні, я залишуся.

Матьє пішов одчиняти і в сутінках уздрів перекошене обличчя, схоже на якусь машкару: це була Лола. Вона відіпхнула його і хутко ввійшла до помешкання.

— Де Борис? — запитала вона. — Я чула його голос.

Матьє не встиг навіть зачинити двері, він увійшов до кабінету вслід за нею. Лола з грізним виглядом підійшла до Івіш.

— Ану кажіть мені, де Борис.

Івіш перелякано дивилася на неї. Втім, Лола, здавалося, зверталася не до неї та й взагалі ні до кого, й, мабуть, навіть не бачила її. Він став поміж ними.

— Його тут немає.

Лола обернула до нього своє перекошене обличчя. Вона плакала.

— Я чула його голос.

— Крім кабінету, — сказав Матьє, намагаючись зловити її погляд, — у помешканні є ще кухня й ванна. Можете заглянути скрізь, якщо упевнені, що він тут є.

— А де ж він тоді?

На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.

— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.

Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався,