Читати книгу - "Чорна дошка"

Леся взяли під руки й виволокли з пилип’юкової оселі як непотріб. Він пручався як міг. Хапався за одвірки, кричав та простягав руки до Іванка. Адже він єдиний дивився на сусіда. Інші діти втупились у закривавлену матір, що розпласталась на підлозі, і не могли відвести від неї поглядів.

— До прієзда товаріщєй із комісаріата образованія дєті подлєжат арєсту, — ці слова Лесь почув, коли його з силою випхали надвір.

Дітей арештувати?! Дітей?!

Терновий прислухався. Підбіг до забитого вікна й почав прикладатись обличчям до нього, аби побачити, що коїться в хаті. Діти не плакали. Чи не могли, чи розучились — хтозна. Мовчали, як соляні стовпи, як скіфські баби. Лишень ті баби — товсті та пихаті, а ці прозорі й байдужі.

— Дайте йому, чого він просить, — втомлено не те щоб наказав, а попросив товариш Марк, і його піддані з півслова зрозуміли, чого він хоче. Щоправда, коли оце казав, дивився на вікно, по якому, аби привернути увагу дітей до себе, шкріб пальцями Терновий.

Тернового били довго, отримували від цього задоволення, а він усе десь сили брав та піднімався, та знову лип до того вікна. Ніби те вікно єдине, що лишилось у нього на цьому світі. Врешті, дужі депеушники впорались із завданням — непокірний чоловік був знешкоджений. Він лежав на снігу долілиць, і той сніг весь був уже не білий, а стоптаний та закривавлений.

Лишень незначну перешкоду було усунено, дітей, як хмиз, згребли у два оберемки й понесли до підводи.

Терновий прийшов до тями досить швидко, незважаючи на важкі удари, які нанесли вояки. Ще чув, як від’їздили від подвір’я коні і як про щось мирне гомоніли ті, хто його оце бив. Підвівся. Про всяк випадок зайшов у порожню пилип’юкову хату — ану, когось забули? Ні, забрали всіх. Навіть мертву Фросину та її одрубану ногу.

На лежанці білів якийсь папірець. Терновий взяв його до рук. Розгорнув. Паперовий образок. Притис його до серця й заховав у кишеню.

По стіні вийшов з хати, бо так у цій хаті тхнуло кров’ю, махоркою та потом, що паморочилось у голові. Але ж паморочилось від іншого — бити охлялу від голоду людину — великий гріх. Але хіба вони гріха бояться? Вони Мільмана одного бояться. Ну, і ще Калюжного. Бокаса йшов до себе додому й, звертаючись до повітря, до оцих голих дерев, що спостерігали мовчазно за бідою, випитував, що за місія в нього така сатанинська — усе бачити і не врятувати людей, нічим не зарадити.

— Навіщо? — питав у Бога, якого ще змолоду зрікся. Звертав обличчя до сірих, низько навислих небес. — Навіщо тримаєш мене тут? Одпусти! — благав, стаючи на коліна, грузнучи в снігу: — Дай втекти! До міста, не бачити всього, не чути.

Затуляв руками вуха, падав обличчям у сніг. Клякнучи, згадував про батька, який із останніх сил тримався за життя. Бився зі сніговою кучугурою. Гатив її долонями. Хотів забитись у якийсь темний закамарок і одсидіти там життя, що йому лишилось. Після своєрідної сповіді виснажений та спорожнілий брів до хати, як до домовини. Хоч і гірко було на душі, та грів йому серце той паперовий образок, що забув у рідній хаті малий Іванко.

***

Паламарчукові так ніколи й не судилося повернутись з обласного центру до Веселівки. Молодий голова сільради, плекаючи надію на справедливість народної влади, подався до обкому партії — скаржитись першому секретарю на різного штибу безглузді й контрреволюційні директиви. Хотів довести товаришам-ленінцям, що село загине під непосильним тягарем хлібопланів. Сподівався, його почують і тут-таки пом’якшать санкції, завезуть до села продукти харчування і йому вдасться врятувати нехай не всіх українців, але хоча б своїх людей.

На бюро обкому він завітав без запрошення і разюче різнився на вигляд із міськими рожевощокими товаришами. Сидів та понуро слухав далекі од життя виступи партійців. А ті, один поперед одного, з численних аркушів читали меморандуми про темпи хлібоздач, оголошували відгуки щасливих колгоспників про керівну роль партії та готовність до ще більших трудових звершень та звитяг. Із тих промов виходило, що колгоспники самі просять ставити їм ще більші плани. Навіть не просять — вимагають. Партійці, що зачитували оптимістичні заклики, щосекунди втирали чоло змокрілими од поту хустинками. Коли виступили всі заявлені, Паламарчук важко підвівся зі свого стільця в кутку кімнати й почав говорити. Спочатку монотонно, а далі голос його набрав моторошних обертонів, викривально хльостав. Примушував «товаріщєй», котрі знаходились поруч із ним у залі та за центральним довгим столом, який слугував президією, втягувати голови в плечі та опускати очі. Він махав у повітрі стосом документів, які підтверджували факти смерті селян від голоду. Питав, заглядаючи в обличчя тим ленінцям-сталінцям, чи ж оце одне таке село? Чи ж в інших селах області про таке не чули?

— А мені приходять листи від друзів зі сходу республіки. Там те саме… якщо не гірше, — виголосив наостанок.

— Саботаж, — сказав хтось у залі та й замовк, бо Паламарчук різко повернувся на звук.

Він свердлив поглядом цю зеленкувато-сіру масу, що вдягнена була в чистенькі френчі, доладні костюми, вишиті сорочки із відкидними комірцями. Наставлявся пронизливим поглядом на цих ситих та надухмянених совбаринів. І не бачив у їхніх очах відгуку на свою викривальну промову. Чи бодай співчуття тим людям, що мруть у час, допоки вони тут у добре натопленому приміщенні розводять теревені й співають хвалебних панегіриків вождям.

По закінченні бюро до Паламарчука ніхто не підійшов, обходили його, мов хворого на чуму чи холеру. Боялись підчепити заразну бацилу від цього дивака, який думав, що своєю правдою може спинити смертоносну машину, яку вони всі разом запустили шістнадцять років тому. Небезпечна утопічна ідея тепер просилась на волю, бажала крові, заковтувала чужі життя, підтоптуючи під себе й затоптуючи в землю український народ.

— Даремно ти, Іване, таку критику розвів, — наважився здалеку виказати свою позицію один із давніх Паламарчукових приятелів.

Голова сільради одразу зрозумів, що тут йому допомоги шукати немає сенсу.

— А я Сталіну напишу, — крикнув навздогін партійцям, що квапливо покидали залу засідань.

Написати Сталіну він не встиг, бо вже на виході із приміщення обкому був затриманий співробітниками ДПУ. Ті без зайвого шуму підійшли до нього з двох боків, мов архангели. Мовчки показали посвідчення, наказали здати зброю й супроводили арештованого до автомобіля.

Після арешту чотири доби поспіль, без перерви на сон, Паламарчука допитували. Примушували підписати викривальні протоколи, у яких той