Читати книгу - "Соловей"

— Добре, — сказав хтось. — Тобі болить.

Гестапо.

Він узяв десь у темряві стілець і сів перед нею.

— Біль, — сказав він. — Або без болю. Обирати тобі.

— У такому разі без болю.

Він сильно вдарив її. Рот наповнив різкий металевий присмак. Вона відчувала, як кров тече підборіддям.

«Два дні, — подумала вона. — Лише два дні».

Вона мусила витримати допити впродовж сорока восьми годин і не назвати жодних імен. Якщо вона зможе, її батько, Ґаетан, Генрі, Дідьє, Поль та Анук матимуть час, щоб сховатися. Скоро вони знатимуть, що її заарештували, а може, вже знають. Едуардо їм повідомить, а тоді заляже на дно. Такий був план.

— Ім’я? — спитав він, діставши з нагрудної кишені записник та олівець.

Кров крапала їй на коліна.

— Жульєтт Жервез. Але вам це і так відомо. У вас мої документи.

— Так, у нас є документи, за якими тебе звуть Жульєтт Жервез.

— То навіщо питаєте?

— Хто ти насправді?

— Я насправді Жульєтт.

— Місце народження? — ліниво спитав він, роздивляючись свої охайні нігті.

— Ніцца.

— А що ти робила в Уррюні?

— Я була в Уррюні? — удала вона здивування.

Він випростався і знову з цікавістю глянув на неї.

— Скільки тобі років?

— Двадцять два чи близько того. Дні народження більше не мають значення.

— Ти здаєшся молодшою.

— А почуваюся старшою.

Він повільно підвівся.

— Ти працюєш на Солов’я. Мені потрібне його ім’я.

Вони не знали, хто вона.

— Я нічого не знаю про цю пташку.

Ще один різкий удар в обличчя. Її голова сильно вдарилась об спинку стільця.

— Розповідай мені про Солов’я.

— Я ж вам сказала…

Цього разу він ударив її залізною лінійкою по щоці. Вона відчувала, як кров тече з розсіченої шкіри.

Він посміхнувся й повторив:

— Соловей.

Ізабель щосили намагалася сплюнути, але спромоглася вичавити лише краплю крові, яка впала на коліно. Вона потрусила головою, аби в очах прояснилося й одразу пошкодувала про це.

Він ритмічно ляскав закривавленою лінійкою по своїй долоні.

— Я ротмістр Шмідт, комендант гестапо в Амбуазі. А хто ти?

— Він уб’є мене, — подумала Ізабель. Вона спробувала вивільнитись, важко дихаючи й досі відчуваючи присмак крові. — Жульєтт, — прошепотіла вона, уже не вірячи, що переконає його.

Вона не витримає два дні.

Саме про такий ризик її попереджали. Це був жахливий наслідок того, що вона робила. Як це могло здаватися їй пригодою? Через неї її та всіх її знайомих уб’ють.

— Ми спіймали більшість твоїх співвітчизників. Навіщо тобі помирати, щоб захистити мерців?

Невже це правда?

Ні. Якби це було правдою, її вже теж убили б.

— Жульєтт Жервез, — уперто повторювала вона.

Він ударив її так сильно, що стілець захитався і впав на підлогу. У той момент, як він ударив її ногою в живіт, її голова гепнулась об підлогу. Такого болю вона ще ніколи не відчувала. Вона чула, як він каже:

— А тепер, мадемуазель, назвіть ім’я Солов’я. — Вона не змогла б відповісти, навіть якби хотіла.

Він знову щосили копнув її ногою.

Разом зі свідомістю повернулась агонія.

Усе боліло. Голова, обличчя, тіло. Щоб підняти голову, знадобилися неабиякі зусилля та мужність. Вона досі була прив’язаною за зап’ястки та щиколотки. Мотузки до крові натерли шкіру.

— Де я?

Навколо було темно. І не так, як у кімнаті з вимкненим світлом. Це була якась інша, непроглядна темрява, що тиснула на її понівечене обличчя. Вона відчувала, що стіна за якихось кілька сантиметрів від неї. Ізабель спробувала поворухнути ногою, і тим самим пробудила біль. Мотузки ще сильніше врізалися в тіло.

Вона була в якомусь ящику.

Було холодно. Вона знала, що при світлі побачила б, як її дихання перетворюється на пару. Волосся в носі замерзло. Вона несамовито тремтіла.

Дівчина закричала від жаху, але крик повернувся до неї відлунням і зник.

Як же холодно.

Ізабель тремтіла і схлипувала. Тепер кожен подих перетворювався на іній на губах. Повіки злиплися.

«Думай, Ізабель. Не здавайся».

Вона трохи поворухнула тілом, пересилюючи холод та біль.

Вона досі сиділа і була прив’язаною.

Голою.

Дівчина з огидою уявила, як він її роздягає, торкаючись її тіла, поки вона не при тямі.

У цій смердючій темряві вона почула якийсь сторонній звук. Спершу Ізабель подумала, що так пульсує її кров чи стукає серце, відчайдушно намагаючись не зупинитися, але це було щось інше.

Десь поруч гудів мотор. Вона раніше чула цей звук, але що це було?

Ізабель смикнулась і знову поворушила пальцями, аби позбутися почуття відмирання, яке охопило її кінцівки. Спершу ноги боліли, потім їх наче почали лоскотати, а тепер… нічого. Вона поворухнула єдиним чим могла — головою, — і вдарилася об щось тверде. Вона була голою, прив’язаною до стільця в…

Мороз. Темрява. Гудіння. Тіснота…

Холодильник.

Вона запанікувала, спробувала звільнитися, перекинути свою в’язницю, але ці зусилля лише виснажували її. Вона не могла поворухнутися. Пальці на руках та ногах її не слухалися. «Тільки не так, будь ласка».

Вона замерзне на смерть. Чи задихнеться.

Ізабель заплакала, але сльози миттєво перетворювались на крижинки на її щоках. Вона подумала про всіх, кого любила: В’янн, Софі, Ґаетана, батька. Чому вона не казала їм, як любить їх, — щодня, коли була така можливість? А тепер вона помре, так і не попрощавшись із В'янн.

«В’янн», — подумала вона. Більше нічого. Лише ім’я. Частково молитва, частково жаль, частково прощання.

На кожному стовпі на міській площі висів труп.

В’янн зупинилась як укопана. Вона не могла повірити в те, що бачила. Під одним із тіл стояла літня жінка. Міцно натягнуті мотузки жахливо скрипіли. В’янн поволі рушила через площу, намагаючись не підходити до стовпів.

Обличчя мерців посиніли й набрякли.

Близько десяти чоловіків. Здається, усі французи. З їхнього вигляду можна було припустити, що це макі — безстрашні партизани лісів. На них були коричневі штани, чорні берети й пов’язки з триколором.

В’янн підійшла до жінки й торкнулася її плеча.

— Не треба вам тут бути, — сказала вона.

— Мій син, — прохрипіла жінка. — Не можна його тут лишати.

— Ходімо, — мовила В’янн уже не так ніжно. Вона забрала жінку з площі. На вулиці ла Ґранде та висмикнула руку й пішла геть, щось бурмочучи крізь сльози.

По дорозі до крамниці м’ясника В’янн побачила ще три тіла. Здавалося, у Карріву ніщо не дихало. В останні місяці Альянс майже неперервно бомбардував місцевість, і деякі будівлі зрівнялись із землею. Щось постійно руйнувалося й розбивалось.

У повітрі тхнуло смертю. Навколо панувала тиша, а небезпека