Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

дурниця, в яку б не вірив цілий світ? Будь-яке переконання має свою історію, пройшло певні стадії розвитку, намагалося звестись у тій або іншій формі, заходило в глухий кут: переконанням воно стало по тому, як довгий час іще не було ним і значно довший — навряд чи було ним. Що? А хіба серед цих зародкових форм переконання не може бути навіть брехні? Часом можна просто підставити особи: те, що в отцеві ще було брехнею, в синові вже стає переконанням. Тепер я скажу, що таке брехня. Це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно,— а брешуть при свідках чи без свідків — це не має ніякого значення. Найзвичайнішу брехню бачимо тоді, коли людина дурить себе; коли ж дурять інших, це радше виняток. Так ось це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно, є мало не першою передумовою всякої партійності: прихильники якоїсь партії доконечне стають брехунами. Наприклад, німецькі історіографи переконані, ніби в Римі був деспотизм, а германські племена принесли у світ дух свободи,— так от, є різниця між цим переконанням і брехнею? То чи треба тоді дивуватися, що всі партії, як і німецькі історики, інстинктивно вдаються до гучних слів про мораль,— і вона, мабуть, тільки тому існує, що завше доконечна прихильникам будь-якої партії. «Це наше переконання, ми ознаймуємо його перед цілим світом, ми ним живемо і заради нього помремо,— шануйте насамперед усіх, хто має переконання!» Такі речі я чув навіть із вуст антисемітів. Любі мої панове, навпаки! Антисеміт аж ніяк не стане пристойнішим від того, що брехатиме, спираючись на принципи... Священики, які в цьому вправніші, чудово розуміли, що можна закинути переконанням, отже, брехні, яка, простуючи до мети, спирається на принципи,— й через те перебрали єврейську мудрість і почали спиратися на уявлення «бог», «божа воля», «боже одкровення». Навіть Кант зі своїм категоричним імперативом вийшов на той же шлях: розум його був практичний. Він стверджував, ніби є речі, про істинність чи неістинність яких людина судити не може; всі високі питання, всі найважчі проблеми вартості виходять за межі людського розуміння... Збагнути межі людського розуму — ось де правдива філософія... Навіщо бог дає людям одкровення? Хіба він робив би щось зайве? Сама людина нітрохи не може знати, де зло, а де добро, і тому її научає господь, звістує свою волю... Мораль: священики не брешуть, і там, де священик щось стверджує, питання «правдиве» чи «неправдиве» не постає взагалі: те, про що він говорить, брехати не дозволяє. Бо для того, аби брехати, треба зуміти визначити, де правда. Та якраз цього люди й не можуть, натомість священику все вкладає в уста господь. Такий священицький силогізм притаманний не самим іудеям чи християнам: право на брехню і мудрість «одкровень» належить усьому священицькому поріддю — і священикам decadence'y, і поганським жерцям (погани — це всі, хто потверджує життя, всі, чий «бог» схвалює всю людську поведінку). А «закон», «божа воля», «священна книга», «натхнення» — це лише слова, що позначають умови, за яких священик дістається влади і які допомагають її втримати; ці поняття бачимо в основі всіх священицьких організацій, усіх священицьких і філософсько-священицьких систем панування. «Свята брехня» була і в Конфуція, і в «Законах Ману», і в Магомета, і в усієї християнської церкви,— не бракувало її і в Платона. Вислів «Ось де істина», хоч би де він лунав, означає одне: священик бреше...

56

Зрештою підступаємо й до питання, заради чого брешуть. Відсутність «святої» мети у християнства — ось мій закид усім його засобам. Адже цілі його лихі: затруїти, знеславити і заперечити життя, зневажити тіло, позбавити гідності й понівечити людину, завівши поняття «гріх»,— отже, його засоби теж лихі. З цілком протилежними почуттями я читав книгу «Законів Ману» — незрівнянно високу й духовну працю; навіть просто згадати її разом із біблією буде гріхом проти духу. Ви, мабуть, одразу здогадалися: та книга спирається на правдиву філософію й увібрала в себе філософію, а не забобонне й смердюче іудейство рабинів,— тут навіть найрозбещеніші психологи матимуть над чим помізкувати. Не забувайте головного, принципової відмінності від біблій усякого гатунку: з допомогою тієї книги шляхетні стани, філософи і воїни, панують над юрбою; всюди підносять шляхетні вартості, відчувається довершеність, ствердження буття, переможна вдоволеність життям і собою,— в тій книзі ясніє усміхнене сонце. Все те, на що виливає свою бездонну ницість християнство,— приміром, виховання, жінку, шлюб,— тут трактують поважно і шанобливо, з довірою й любов'ю. Власне, як можна давати в руки дитині чи жінці книгу, в якій є такі ниці слова: «Щоб чинити розпусту, хай кожен має собі дружину, і кожна має собі чоловіка... ліпше вже одружитись, ніж мучитись хіттю»? І як можна бути християнином, коли теза про immaculato сопсерtio[42] так довго охристиянювала, тобто спаплюжувала народження людини?.. Я не знаю жодного іншого твору, де б говорилося про жінку так багато добрих і ніжних слів, як у книзі «Законів Ману»; сиві мудреці і святі, що написали її, володіли, мабуть, і досі неперевершеним мистецтвом бути люб'язними з жінками. «Жіночі вуста,— писали вони,— дівочі груди, дитяча молитва і дим від пожертви завше чисті». Ще одне місце: «Нема нічого чистішого під сонцем за тінь корови, повітря, воду, вогонь і дівочий віддих». А тепер останнє,— мабуть, це також свята брехня: «Всі отвори тіла вище пупа — чисті, всі, які нижче,— нечисті. Тільки в дівчат усе тіло чисте».

57

Про несвятість християнських засобів довідуємось, немов зловивши злочинця in flagranti[43], скоро лиш почавши порівнювати християнську мету з цілями, поставленими в книзі «Законів Ману»,— якщо тільки належно освітити цю разючу протилежність цілей. І критикові християнства нічого не зостається, як зробити його гідним зневаги. Книга законів, подібна до книги «Законів Ману», постає так, як і кожен поважний кодекс законів: вона підсумовує досвід, мудрість і практичну мораль сотень років, вона завершує і вже нічого не створює. Передумовою такої кодифікації є думка, що спосіб, яким надають авторитету повільно й тяжко вибореній істині, грунтовно відрізняється від тих способів, які доводять її. Книга законів не розповідає про попередню історію законів з усіма її потребами, підставами й казуїстикою: адже це приглушило б імперативний тон, ослабило б те грізне «ти мусиш», яке є передумовою послуху. Саме в цьому й полягає проблема. Коли народ сягне певного щабля розвитку, створена ним глибоко продумана пам'ятка, що підсумовує