Читати книгу - "Де немає Бога"

трохи… думай про готель… про те, як поїдеш до готелю, коли все закінчиться. О 8:10, востаннє гойднувшись, «Боїнг» зупинився біля рукава, що стирчав зі скляної стіни термінала. Заклацали застібки пасів безпеки й пасажири, потягуючись і розслаблено перемовляючись, почали вставати з крісел. Артем не рухався. Підвівся лише тоді, коли в салоні поменшало людей, видобув із багажного відділення сумки та негнучкими від страху ногами почовгав до виходу.

Щойно зійшовши з літака на трап, хлопець вирішив, що потрапив до паралельного світу. Насичене вологою повітря мало кислуватий присмак, звуки долинали, наче крізь вату, м’язи задерев’яніли, й Артем шкутильгав, як ніби обидві його ноги були лівими.

Усе було не так, усе було інакшим, навіть сила тяжіння здавалася більшою.

Літак, як і казав Каха, підігнали до крила F. На виході з трапа Артем сповільнився і пробігся поглядом по скляній стіні аеропорту, — вишукував охоронців, — але бачив лише пасажирів, що поспішали до залів отримання багажу. Вже в терміналі, у натовпі, він трохи заспокоївся, після чого, видивляючись вказівники, поплентався до зони паспортного контролю. О 8:20 Артем вийшов до перетину крила F із крилом G і відразу помітив згадувану Кахою аптеку «Boots Pharmacy».

Усвідомлення, що за лічені хвилини він позбудеться вантажу, збадьорило його. Мляве обличчя просяяло, безживні очі замерехтіли нервозним блиском. Хлопець пришвидшив крок, перед аптекою звернув ліворуч і вперся поглядом у табло з характерними силуетами жінки й чоловіка. Він на місці. Перед тим як переступити поріг туалету, Артем роззирнувся. За ним ніхто не йшов, у радіусі двадцяти кроків довкола нікого не було. Хлопець штовхнув двері, проминув невелике проміжне приміщення й опинився в залі з кабінками.

Туалет був чималим, чистим і цілковито порожнім. Сірі стіни, чорна кахляна підлога, ряд плоских ламп у стелі. Приємно пахло хвоєю.

Артем зайшов до четвертої від входу кабінки, зачинився і скинув обидві сумки на підлогу.

У голові злегка паморочилося. Чи то від голоду, чи то від хвилювання, чи то від того й того водночас. Хлопець схилився над білим керамічним бачком, без проблем зняв кришку й обережно поклав її на підлогу. Потім хвилину розмірковував над тим, як перемістити вантаж до бачка. Зрештою поставив сумку на унітаз і розстебнув блискавку. Спустивши воду, Артем лівою рукою притримав поплавок, аби припинити надходження води, а правою взявся перекладати пакунки. Через півхвилини всі вісімнадцять пакунків перекочували до бачка. Два останні хлопець прилаштував так, аби вони підтримували поплавок по тому, як він прибере долоню (пакунки, майже напевно, герметичні, та Артем вирішив, що перестрахуватися не завадить). Переконавшись, що вода не набирається, він акуратно накрив бачок кришкою.

От і все. Все, як наказував Каха. Він упорався.

Відчуття смертельної небезпеки, через яке в жилах холола кров, відступило, й Артемові захотілося волати від захвату. На радощах він ледь не розплакався. Затулив обличчя долонями. І треба було стільки вагатися? Так психувати? Він подумав про винагороду — чотири тисячі за рейс! — і погляд потьмянів, як у п’яного. Він уявив, як поїде з Алією на відпочинок. Байдуже куди. Уявив, як вони нестямно кохатимуться щоночі впродовж тижня, а може, навіть двох, і мало не похлинувся від збудження. А за півроку він придбає машину, не гіршу, ніж у Кахи… Хоча ні. Спочатку відвезе кілька тисяч батькам. Матір майже напевно спустить їх на допомогу військовим, але то її справа, нехай тішиться. Артем не міг стримати зловтішної посмішки, уявивши, як мовчки викладе гроші на стіл. Якщо батька не буде вдома, він подбає, щоби Влад про все дізнався, щоби гроші довго слугували йому мовчазним докором за те, що намагався випхати його з дому.

Хлопець згадав про порожню сумку, що стояла перед ним на унітазі. Опустив погляд і зміркував, що її не варто залишати в кабінці. Каха не надав стосовно цього ніяких інструкцій, але краще забрати її із собою та згодом позбутися. Або взяти собі. А чому ні? Нормальна ж сумка.

Голод, сухість у горлі, легка нудота й багато менш важливих відчуттів, від учора немовби вкритих захисною плівкою, поволі поверталися. Голод зрештою пересилив усі інші, й Артем вирішив, що не чекатиме до готелю, а поснідає тут, в аеропорту, а тоді раптом збагнув, що страшенно хоче відлити. Шкірячись сам до себе, він посунув порожнього «Луї В’юттона» з унітаза, підняв кришку та спустив штани.

За мить до того, як струмина ослабла, Артем уловив різкий, але приємний запах цигаркового диму. Він безшумно втягнув повітря ніздрями та зрозумів, що не помилився: хтось курив поряд із його кабінкою. Від страху живіт скрутило вузлом. Якийсь час хлопець не міг осягнути, що саме його налякало. Ну, закурив хтось. Що тут страшного? Напевно, він помилився, у туалеті хтось був, тихенько хезав, а тепер вирішив закурити. Розслабитися. Проте аеропорт, до якого він прилетів, був новим (Артем у житті не бачив таких нових аеропортів), а отже, у терміналі обов’язково повинні бути бокси для куріння. Грудьми почав розпливатися жар. Артем ледь не застогнав із відчаю. Він не перетинав лінію паспортного контролю, він досі у транзитній зоні, а тому той, хто запалив сигарету, мусив, як і він, прибути сюди міжнародним рейсом. Дуже малоймовірно, що людина, котра має гроші на міжнародний переліт, стане курити в забороненому місці, коли зовсім поряд є спеціально відведене для цього приміщення.

Хлопець задер голову — під стелею розповзалися клапті сизого диму, — і тоді в грудях запеклó, запеклó так, наче у стравохід устромили розжарену шпицю.

Артем потягнув праворуч засувку й обережно прочинив двері. Навпроти кабінки, упершись сідницями в умивальник, стояв засмаглий чоловік років сорока з ріденькою борідкою та зачесаним набік волоссям середньої довжини. Азіат. На ньому були пом’ята сорочка з коротким рукавом, карикатурна краватка, що на долоню не діставала до пояса, і запилюжені чорні штани. Розуміючи, що ховатися немає сенсу, хлопець вийшов із кабінки.

Розжарена шпиця просунулася нижче та проштрикнула кишки.

Чоловік якийсь час роздивлявся тліючий вогник на кінці цигарки, потім із насолодою затягнувся, закинув голову й повільно видув дим у стелю. Опустивши голову, він обпік Артема важким поглядом і запитав із виразним азійським акцентом:

— Говориш англійською?

Голос у нього був наче пошматований вітром. Ліворуч від чоловіка, перегороджуючи вихід із туалету, завмерли двоє спецпризначенців у чорній уніформі, бронежилетах і кепках із абревіатурою NSB[142]. Зі штурмовими гвинтівками навпереваги.

За стінами туалету було незвично тихо. Звуки навколишнього світу зникли, начеб Артем пірнув під воду. Натомість у його серці немовби почався землетрус.

— Я? Е-е, так,