Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

ще більший — під орудою литовського гетьмана Лева Ходкевича — влітку 1612 р. намагався прорватися в царську столицю. Значну, якщо не головну, роль відігравали козацькі загони на Сіверщині. Принаймні король у грамоті від початку 1613 р. високо оцінював заслуги козацтва в опануванні цього краю, складав їм за службу дяку та висловлював надію на їхню допомогу в затриманні його за Річчю Посполитою.

Проте зробити це було нелегко. Наприкінці літа 1612 р. ополчення на чолі з Кузьмою Мініним і князем Дмитром Пожарським відкинуло війська великого литовського гетьмана Ходкевича від Москви, позбавивши таким чином польську залогу в Кремлі надій на допомогу ззовні. Залишившись наодинці зі своїми проблемами, 22 жовтня 1612 р. залога капітулювала. А вже в січні 1613 р. в Москві відбувся Земський собор, учасники якого обрали на царство Михайла Романова. Скликаний приблизно в той же час сейм у Варшаві рішуче висловився проти планів короля продовжувати війну за московський трон. Припинення Великої Смути в московських землях повертало в Україну тисячі, з одного боку, загартованих у боях, а з іншого — звиклих до безвладдя козаків.

Морські походи запорожців

Одразу ж після вщухання козацької активності на теренах Московської держави активізується антиосманська боротьба запорожців. Уже 1613 р. козаки двічі ходили на Чорне море, чинячи, як описував польний гетьман Жолкевський, велику шкоду в землях турецького султана. Морська виправа запорожців мала гучний резонанс в Україні. Поспішили козацькі лідери «ощасливити» гарними новинами й самого короля.

Природно, що зовсім іншою була реакція на цю козацьку зухвалість у Туреччині. Зі Стамбула доходили чутки, що розгніваний султан Ахмед І одразу ж віддав наказ наміснику Румелії Ахмету-паші готувати каральний похід на Річ Посполиту. Аби запобігти йому, королівська влада демонструвала показну суворість щодо козацтва. Жолкевський пригрозив запорожцям походом коронних військ на Низ, і погроза ця звучала як ніколи реалістично. Утім, сил у коронного гетьмана відверто було замало, аби збройно погамувати козацьку вольницю, і Варшава пішла на переговори із запорозькими лідерами. Але, поки магнати готувалися розпочати перемовини, навесні 1614 р. козаки знову вибралися на море. І лише несприятливі стихійні умови завадили повторити успіх попереднього року. Тепер же потужний шторм розніс козацькі чайки по морю. Частина з них була розбита стихією, частина викинута на берег, де козаки стали легкою здобиччю османів. Проте невдача не послабила козацької енергії. Улітку запорожці зібралися в новий морських похід. Цього разу на південний берег Чорного моря відпливло аж сорок козацьких чайок, несучи на собі близько двох тисяч зухвальців.

Успішно подолавши тривалу мандрівку, запорожці смерчем налетіли на цілком безпечні османські міста й села південного берега, включно з Трапезундом (Трабзоном). Згідно з описом сучасника, турецького історика Наїма, козаки «напали на фортецю Синоп, розташовану на березі Анатолійському... здобувши тутешній старовинний замок, вирізали залогу, пограбували та спустошили доми мусульманські й під кінець спалили ціле місто так, що той прегарний і чудовий осідок обернувся на сумну пустелю». Крім того, знищили арсенал, спалили турецькі кораблі й галери.

Коли султану доповіли про нечувану зухвалість «невірних», він, розлютившись, наказав повісити великого візира. І лише заступництво за нього султанші й доньки правителя, врятувало життя високому урядовцю. Навздогін запорожцям з Акермана та Стамбула було вислано турецькі кораблі під началом Алі аги.

Намагаючись перехитрити ворога, козаки розділились на дві окремі групи. Одна з них, висадившись на берег на схід від дніпровського гирла, спробувала перетягти чайки суходолом і в такий спосіб уникнути турецької засідки. Але потрапила під напад татарського війська, зазнала людських втрат і втратила частину здобичі. Друга частина з боями проривалась на Низ через Дніпровський лиман. Тут теж козаки зазнали чималих втрат. Близько двадцяти низовиків потрапили в полон, і їх за наказом султана було передано для розправи родичам постраждалих під час трапезундського погрому.

У Варшаві повідомлення про чергові свавілля козаків зустріли вкрай нервово, і це й не дарма, адже султан відразу поінформував короля про своє тверде бажання вислати «трохи війська» в Україну для нищення козаків. І хоч він і запевняв, що похід аж ніяк не скерований проти короля і Речі Посполитої, перспектива появи в межах своєї держави османських військ аж ніяк не тішила.

Рання осінь 1615 р. завадила туркам реалізувати свої наміри. А навесні наступного року козаки спробували повторити свої геройства, але вже не на пограбованому раніше Анатолійському узбережжі, а в околицях султанської столиці. Козацька флотилія, що налічувала не менш як 80 човнів, прибилася під Стамбулом, спаливши тамтешні порти. Дим від запаленої запорожцями пожежі захопив султана в той час, як він перебував на полюванні. Відправлена ним на розправу з нападниками флотилія наздогнала їх поблизу гирла Дунаю. Утім, несподіваний абордаж козаків застав турків зненацька. У неволю потрапив навіть їхній адмірал (каптан-паша), котрий від отриманих перед тим ран невдовзі помер. А захоплені турецькі галери козаки привели під Очаків і тут їх на глум спалили на очах у сторопілої очаківської залоги. Після цього черга дійшла й до околиць міста.

Обурений такою зухвалістю, султан Ахмед І вислав на українські землі Кримську Орду, яка пройшлась Поділлям і Волинню. Це вельми образно й не без гіркої іронії описував згодом Зиґмунт III: «По лікоть миючи руки в нашій крові, пустошачи все вогнем і мечем й ніде так і не побачивши на очі піднесеної проти неї зброї». Незважаючи на заклики короля, шляхта так і не спромоглася організувати ефективну протидію нападникам. Як гірко констатували сучасники цих трагічних подій, ординцям, що напали на українські землі, «рук до збирання і лика для в’язання (бранців) не вистачало». Кримський хан за результатами свого набігу надіслав королю зловтішний відгук про пророблену Ордою «роботу»: під час походу знищено 200 міст і містечок, кожному татарину дісталося по 8—10 невільників, «а про кількість худоби ніхто й не знає, крім самого Бога». Турецькі ж сановники, відбудовуючи фортеці над Бугом і Нижньому Подніпров’ї, глумливо вимагали від короля продовольства та будівельних матеріалів. Зважаючи на той факт, що в Речі Посполитій палахкотіло полум’я чергового рокошу неоплаченого найманого війська, Зиґмунт III був змушений «проковтнути» й цей глум мусульман. Адже в розпорядженні гетьмана Жолкевського було всього лише... триста вояків.

За таких умов відверто лібералізувався урядовий курс щодо українського козацтва. Адже саме запорожці були чи не єдиною військовою силою, спроможною на той час успішно протистояти османам і їхнім васалам. Свою військову спроможність козаки вкотре довели на початку 1616 р., коли турецька флотилія на чолі з Алі-пашою спробувала блокувати козаків у Дніпровському лимані.