Читати книгу - "Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг"

- Невже я тебе розбудила? - Не може повірити подруга, варто підійняти від неї слухавку.

- Так, - демонстративно зіваю в телефон, насправді ж повернулася корпусом так, щоб ніхто з навколишніх відвідувачів не подумав, що я помилилася адресою, чимчикувавши в божевільну, але дійшовши до лікарні. - А ти чого так рано дзвониш?

- Ніко! Яке рано? Восьма година. Через тридцять хвилин розпочинається пара!

- ЩО??? - Прикриваю рота рукою, щоб це здивування почула тільки Оля, а сама задаюся собі питанням - а з яких це пір дівчина стала такою відповідальною? Випадково, не з того дня, коли її батько засмоктав мене у поцілунку, а вона вдала, що нічого не зрозуміла? - Та як так?

- Сильно не переймайся, найкраща подруга на те і найкраща, що завжди підстрахує. Через п'ятнадцять хвилин біля твого під'їзду.

- Тобто? - Кого Оля і зможе знайти там через п'ятнадцять хвилин, то це моїх "добрих" поважних сусідок, які мене недолюблюють, а про дівчину в них відразу складеться стійке враження - працівниця найстарішої професії. Відштовхуючись від вподобань подруги в одязі. Від її відвертості у виборі образу.

- Тобто-тобто? - Перекривлює, явно знаходячись в шикарному настрої, - сусіду по дорозі, тож вирішив мене підкинути в університет.

- Йому настільки по дорозі, що зробить чималий гак заради улюбленої сусідки? - Скоріш за все, якийсь черговий бойфренд, котрий крутиться навколо Олі, намагаючись привернути її увагу до своєї персони, а дівчина цим користується, ніби й не посилаючи на три веселі, але і згоди не даючи. - Загалом дякую, та не варто. Я поснідаю нормально та не поспішаючи прийду на другу пару. Все одно в мене практично автоматом буде стояти залік у Маринова.

- Пощастило, - вже з явно підпсованим налаштуванням протягує подруга, а я не хочу її ще більше розчаровувати, повідавши, що щастя потрібно заслужити, а не методично пропускати заняття, розраховуючи на авось.

- До зустрічі.

Поспішно кидаю і тут же відмикаюся, бо з кабінету лікаря вийшов пацієнт, а я наступна в черзі. І це місце не можна проґавити, бо шулік стільки, що секунда-друга коливань і я до третьої пари не встигну.

- Доброго ранку, - чесно кажучи, я вже думала тут не з'являтися, самій зайти в аптеку та попросити якесь заспокійливе. Не сильнодійне, так, чисто щоб розслабитися, а самій постаратися викинути зі свого життя всі чинники, котрі розхитують мою нервову систему.

- Доброго, доброго, - чоловік тільки на мить підіймає голову, ніби просто задля того, щоб зрозуміти, кому з пацієнтів виписати на цей раз діагноз, в чому я і переконуюся наступної секунди, - так-с, Самойленко Вероніка. Скарги на тривожність, розлад сну, депресії.

- Так, - хоча про депресії це перебір. До них ще не дійшло. Слава Богу. Але хтозна, наскільки довгий цей шлях, і щонайважливіше - я не хочу це перевіряти.

- Що ж, перенаправлю вас до Анастасії Семенівни, вона явно краще за мене вам допоможе.

- Все так погано? - Як же це так? Він же лікар, тим паче дуже хороший лікар судячи з відгуків тих, хто в нього раніше лікувався, чому ж тоді відфутболює до когось іншого?

- Все дуже навіть добре, - нарешті, чоловік відриває погляд від стосу листочків, напевно, від показників моїх аналізів, і на його вустах легенька, дещо втомлена посмішка виникає. - Просто я не спеціаліст в цій галузі. А Анастасія Семенівна саме той лікар, котрий вам безперечно допоможе, і який має шалений досвід у спілкуванні з такими пацієнтами.

- Якими такими? - З рогом на голові? Чи з крилами на спині? Що зі мною не так, що чоловік вживає словосполучення "такими пацієнтами"?

- З особливими, - не поспішає адекватно все розтлумачити, а я вже починаю сумніватися, що він хоч в якійсь галузі спеціаліст. Бо від цього прийому моя тривожність тільки зростає, а одна з депресій виглядає з-за кута, підкликаючи всю свою банду, щоб цільною компанією мене відлупцювати. - Ви вагітні, Вероніко. Вітаю.

- Як? Що? Яким чином? - Вікно в кабінеті відкрите, загалом в лікарні прийнята температура повітря, але жарко стає настільки, ніби плюс сорок, і ні єдиного подиху свіженького вітру.

- Ну, якщо ви вагітні, то припускаю, що знаєте яким чином це відбувається.

Знаю. Уже знаю. І знаю того, хто батько дитини. До якого і набираю під вечір, просидівши на парах як привид, на автоматі щось відповідаючи подрузі, і вирішивши, що цьому дзвінку однозначно бути.

- Навіщо, твою мати, ти сюди дзвониш? Я тобі говорив про це все забути? Говорив?

Вуаля, донечко, чи синочку, знайомся, це твій рідний татко. Ні, це не хлопчик в пубертатному періоді, якому вічно щось не подобається. Це дорослий мужик, який не хоче відповідати за скоєне, вмикаючи істерику, ніби цей він вагітний, а не я, твоя мама.

- Говорив, і повір, я сама шкодую, що маю чути твій голос, - тепер вже не просто в якості мимобіжного чоловіка на одну ніч, а людини, яка на згадку про себе залишила маленьку дитину, котра буде нагадувати якою дурною я була, повівшись одного разу на цього мерзотника, - та нам обидвом доведеться себе пересилити, і побачитися. І чим швидше це трапиться, тим краще для нас обидвох...