Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

— Покуримо? — запитала Ксеня.

Він кивнув:

— Ходімо до чорного входу.

Раптом вона взяла його за руку. Як бере дорослого за руку дитина, коли їй страшно. І не відпускала, аж доки вони не вийшли.

— Ця тека й справді раніше була твоя?

Ксеня кивнула.

— І де ти її взяла?

— У медпункті.

— І що в ній було?

Ксеня знизала плечима.

— Нічого цікавого, — вона поморщилася, наче ця тема була їй неприємна. — Не як у Суботи… Історії хвороб.

— І все?

— А що іще треба?

— Ну, не знаю… Замало як на папку, здатну передбачити майбутнє.

— Перестань, — Ксеня скривилася. — Ти повірив Віталіку?

— Ну… Там було фото його трупа.

— Облиш… Не так уже сильно й схожий. Кажуть, колись тут і справді повісили поліцейського.

— Думаєш, на знімку — не Субота?

Вона всміхнулася.

— Та ясно, що ні, Андрію! Субота живий, а на знімку мертвяк — вловлюєш різницю? Інша річ, що його може чекати таке саме — це факт. Людям набридло жити в страху і брехні. Ніхто не каже правди, ніхто не шукає зниклих. От йому — як нагадування — й підсунули портрет попередника. Ті самі, що й колеса пробили, думаю. Суботі, до речі, корисно, хоч зачухається трохи…

Андрій кивнув. Усе видавалося логічним і подобалося йому більше, ніж несосвітенні версії дільничного.

— А те, що він, начебто, спалив теку?

— Так у нього ж «вихлоп» на пів кімнати… Спалив він…

Андрій кивнув, не зводячи з неї очей. Курить, відчужено роздивляючись засніжене подвір’я. Наче все і правильно каже. Але дещо не складалося.

— І чому ж ти її злякалася? — запитав він.

— Кого це я злякалася?..

— Папки!

— Я?! — Ксенія вклала у свій тон стільки презирства, скільки лише могла. — Із чого це ти взяв?!

— Ти аж пополотніла, коли сказала про кавові плями.

— Та просто це папка з медпункту і все. Здивувалася. А бліда я завжди. Шкіра така.

— Ксюш… Можна так тебе називати?

— Краще Оксі.

— Тоді скажи мені, Оксі… — він дочекався, коли вона зведе погляд. — Ти зараз мені неправду кажеш?

Вона квапливо відвернулася. Нервово глибоко затягнулася. Випустила дим крізь стиснуті зуби.

— Неправду.

Іще затяжка. У неї тремтять пальці. Він чекає, що вона продовжить. Вона мовчить, занурена у свої думки.

— Розповіси? — не витримав Андрій.

Вона заперечно хитнула головою.

Небо зблякло і стало скидатися на велику лампу денного світла. Сонце було білою плямою по той бік хмар. У повітрі ліниво кружляли сніжинки. Гомін стривоженої юрби з площі сюди не долинав. «Цікаво, вони хоч ярмарок скасували? — подумав Андрій. — Чи спокійнісінько собі купують м’ясо й обговорюють знайдений труп?» Пригадав, як Науменко умовляв його, що заради пошуків дитини ніхто навіть не піде раніше з роботи. Чому їх має отямити якась мертва дівчина!

І тільки він якогось лисого впрягається за всіх.

— Важко, мабуть, вірити самому… — раптом мовила Ксеня.

— Що? — не зрозумів Андрій.

— Кажу, важко, коли у щось важливе віриш лише ти. І більше ніхто — ні в тебе, ні в те, що ти робиш. Ти розповідав, як стояв учора на тій сцені… Немає нічого гіршого, ніж вірити в щось важливе наодинці. А ти був не просто сам, ти був проти всіх. І оце зараз подумала — як ти не опустив рук…

— Опустиш руки, пропустиш у голову, — він усміхнувся. — Життя — це ринг. Буває так, що у твоєму кутку нікого нема.

— Уже є.

Він здивовано поглянув на Ксеню. Вона раптом викинула цигарку, ступила до нього і взяла за лікті, так наче хотіла поцілувати.

— Я теж тепер у твоєму кутку, — стиха мовила вона.

І хотіла продовжити, але знітилася й замовкла. Вони стояли занадто близько, щоб просто розмовляти, але кожне соромилося розірвати цю дистанцію першим. Обоє ніяково мовчали. Ксенія зіскулилася й щільніше загорнулася в пальто. На мокру хустину в неї на шиї холодно було дивитися. Андрій звів руку й обережно торкнувся до тканини. Вона смикнулася, наче перелякана тварина.

— Покажи мені. Не потрібно таємниць, добре?

Вона поглянула довгим, наче аж благальним поглядом. Так дитина, опинившись у біді, дивиться на незнайому людину.

— Ні, — рішучо підтиснула губу. — Це нікого не стосується. Лише мене.

Розділ 46

Він чи не він

У під’їзді пахло вологою. Павло Борисович подзвонив і нервово озирнувся. Не хотів, щоб його тут хтось бачив. Сусідські двері впиналися йому в потилицю байдужими поглядами «очок», і він мимохіть зіщулився, уявляючи, що за кожними зараз, примруживши око, завмер допитливий споглядальник. Із квартири пролунало приглушене «Іду-йду!» Він осмикнув на собі пальто.

Довелося вдягти улюблене кашемірове, яке він беріг для особливих оказій. Навіть сьогодні на площі поверх костюма був у «алясці». Але тепер усе це в пранні, і Павло Борисович був змушений вбратися так, наче зібрався на омріяне відкриття заводу.

Нарешті заклацали замки. Він нетерпляче переступив із ноги на ногу.

— Заходьте! — гукнули з-за дверей.

Він відчинив. У ніс ударив ядучий, кислий запах, ніби й знайомий, та водночас виникало відчуття, що такий сморід він відчуває вперше в житті.

— Боже мій… — Павло Борисович скривився й аж закліпав, так наче чистив цибулину. — Чим так смердить?

Літня жінка в інвалідному кріслі діловито крутнулася у вузькому темному коридорі й зникла в надрах квартири.

— Не смердить, а пахне! — гукнула вона з іншої кімнати.

Павло Борисович зачинив за собою двері і клацнув вимикачем.

— Роззувайся! — ніби читаючи його думки, гукнула жінка.

— Точно? — запитав він і, вагаючись, втупився в брудну підлогу.

— Капці взуй!

Зітхнувши, він скинув дорогі лаковані туфлі. Двома пальцями взяв із полиці для взуття пару старих хатніх капців. Гидливо зморщився й поставив їх на місце. Пішов у шкарпетках.

Тісна кухня була геть обтикана тліючими ароматичними паличками. У склянках, пляшках, чарках — вони стояли повсюди. На брудній газовій плиті щось кипіло в алюмінієвому ковшику. Пряний аромат паличок домішувався до смороду, й ставало ще гірше. Павлові Борисовичу до горла підступила справжнісінька нудота, він квапливо дістав із кишені хустинку і притиснув її до носа.

— Тут здохнути можна… — прохарчав він.

— Та прямо таки! — відмахнулася жінка і по-діловому збільшила вогонь під ковшиком. — Упарена урина пахне сушеними яблуками.

— То це сеча?!

— Урина! У ній біогенні стимулятори. Потужний лікарський засіб!

Мер судомно лигнув:

— Твій син знає, чим ти лікуєшся?

— Мій син ніякого біса не петрає в медицині.

— Можна подумати, це — медицина…

— Це Шивамбукальпа! У мене від неї, до речі, сивина почала зникати!

— Від чого? — не второпав Павло Борисович. — Я