Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так, це справді я, — відповів він хрипким від почуттів голосом.
Його губи легенько тремтіли.
— Я вже давно чекаю на вас, — додав він. — Я завжди знав, що ви колись приїдете.
Еліс недовірливо пройшла життєвий шлях у зворотному напрямі. Перед натовпом, приголомшеним такою неймовірною зустріччю, вона підійшла і взяла чоловіка за руки.
— Сержанте Лєпін, — сказала вона, — я навіть не сподівалася зустріти вас через стільки років.
— Я не міг полишити цю землю, не побачивши вас знову, — заявив Етьєн. — Я обіцяв вам.
Еліс була зворушена.
— Тож ви здогадалися про мету мого приїзду до Спіріт Лейка?
Колишній сержант кліпнув очима на знак згоди.
— Кладовище табору вже багато років як закинуте. Зосталося всього кілька дерев’яних хрестів, розкиданих у високій траві.
— Думаєте, я можу туди піти?
— Звичайно, там приватні володіння, та коли дізнався, що ви приїдете, я зустрівся з власником землі й отримав його дозвіл розчистити ту частину, яка вам дорога, над могилою Віталія.
Ентоні підійшов до матері й вибачився, що перериває їхню розмову тет-а-тет.
— Мамо, парафіяльний комітет чекає на вас у колегіумі кліриків Сен-Віатор, — сказав, показуючи на широку будівлю із сірого каменю, що височіла на мисі. Там накрито банкет.
Не випускаючи руку колишнього солдата, Еліс повернулася до мера.
— Я хотіла б, щоб мосьє Лєпін був поряд зі мною, — ввічливо попросила вона. — Ми знайомі понад шістдесят років. Я впевнена, ви вже зрозуміли, що ми вас попросимо про таку послугу.
— З великим задоволенням, — збрехав представник влади, насправді глибоко розчарований. Йому не подобалося, що він має поступитися місцем цьому відлюднику, який жив мисливством і рибальством й мешкав у хатині з кругляка на ділянці, що на Ран 2. Дехто вважав, що старий ведмідь вижив із розуму, а тут мадам Ловенець вимагає, щоб він сидів за почесним столом.
Елегантна дама й бідно одягнений солдат на пенсії рука об руку рушили до будівлі із сірого каменю. Еліс кинула погляд на внучку, щоб упевнитися, що вона тримає скрипку, а потім знову зосередилася на своєму щойно віднайденому другові. Ніхто з тих, хто їх супроводжував, не наважувався перервати гнітюче мовчання загадкової історії, про яку кожен хотів би довідатися.
Піднявшись сходами, солдат Лєпін зупинився й повернувся до озера.
— Бачите цей величний пейзаж, — сказав він, вказуючи правою рукою на горизонт. — Коли навкруг така краса, важко думати про мрії всіх тих біженців, спраглих свободи, які загубилися тут, на схилах Спіріт Лейку.
Над Озером Духа, яке називається тепер озеро Бошам, кружляв у радісній сарабанді косяк казарок. Прислухавшись, скрипальці здалося, що чує звук труби, яка кликала в’язнів до праці, і крикливий голос сержанта-майора Овена Мартінса, який задавав ритм їхній ході. Занурена у страхи минулого, Олена Ловенець притиснула руку до грудей і зробила над собою зусилля, щоб зберегти спокій. Їй треба було виконати останнє завдання, продиктоване любов’ю. А потім, коли позбудеться свого тягаря, вона зможе приготуватися до зустрічі зі своїм коханим Александром.
Артистка посміхнулася колишньому сержанту, рада, що він поруч із нею в момент виконання останнього обов’язку, який шістдесят два роки розривав їй серце.
34
Амос, 11 квітня 1977 року
Був Великодній понеділок, вечеря закінчилася. Сидячи під величезною кришталевою люстрою у їдальні Замку Амоса, Еліс Ловенець закінчила розповідь про своє перебування у таборі Спіріт Лейк, подорож, яку вона вирішила сховати в лабіринті забуття після того, як знову знайшла Александра і свого сина. Сержант Лєпін втручався, коли йшлося про нього, згадував деякі деталі, які вона випустила чи забула, тоді як Дельфін і Ентоні слухали її, затамувавши дух, не наважуючись перервати, щоб вони не загубили нитку своїх спогадів.
— Перші мої спогади, які збереглися в пам’яті з того часу, коли ми жили в Лондоні, — згадував Ентоні. — Ви з татом ніколи не казали мені про Спіріт Лейк чи судові процеси, про які ти нам щойно розповіла.
— Не одна я мовчала про цей жах. Протягом шістдесяти років усі — турки, німці, українці, кого, як і мене, неправомірно ув’язнили, воліли бути в тіні. Лиш нещодавно дехто вирішив підвестися й знову пережити пам’ять тих місць і тих людей, які були там.
— Що змусило вас перебратися до Англії? — запитала Дельфін.
— Один із журналістів, який робив із нас клятих коханців, був засмучений неочікуваним і дивовижним фіналом процесу над Александром. Без сумніву, стурбований тим, щоб його вибачили за те, що був одним із найпалкіших наших недоброзичливців, він опублікував статтю, у якій розповів нашу справжню історію. Саме після публікації його тексту моя кар’єра відновилася.
— Розкажіть нам, Олено, — наполягав сержант Лєпін зацікавлено. — Я завжди запитував себе, як ви відновили свою музичну кар’єру.
— Статтю прочитав керівник монреальського оркестру угорського походження, цей музикант згадав віденського маестро, який узяв мене під свою опіку й розповідав йому про мій талант. Він викликав мене, оцінив мої музичні навички й запросив приєднатися до його оркестру з нагоди концерту в Сен-Дені — театрі, який відкрив свої двері в Монреалі за рік до того. І події пішли вервечкою. Один генерал, який був присутнім на тому концерті, запропонував мені приїхати в Галіфакс і грати для солдатів, що відбували до Англії. Одного дня ми з Александром і Ентоні, своєю чергою, зійшли на корабель. Облаштувавшись у Лондоні, я й далі грала для армії, приєднавшись до однієї з груп музикантів і співаків, які виступали в концертних залах, а також їздили по військових таборах і військово-повітряних базах. Потроху мене узнали, і кар’єра мала новий злет.
— Ви вибачили Імельді й Едмону те, як вони до вас ставилися?
Олена перевела погляд на каблучку на її підмізинному пальці, у якій сяяв діамант. Вона якусь мить із ніжністю дивилася на нього.
— Так, я вибачила їх насамперед тому, що вони забрали тебе, погодившись, що ти їхній онук, тоді як Александру й мені загрожувало довічне ув’язнення. Та наші стосунки ніколи не були безхмарними, між нами було багато поганого, що міг вилікувати лише час. А ще, перетнувши Атлантику, ми з Александром могли вільно жити нашим коханням. Я скористалася великим культурним й інтелектуальним піднесенням післявоєнного часу, щоб здобути місце під сонцем. Після того тривалого конфлікту світ сподівався на радість жити вільним. То були безрозсудні роки, як їх називають сьогодні. Ми з Александром були надзвичайно щасливими.
— За кілька років, — розповідав Етьєн, — я натрапив на газету, у якій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.
