Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

2010 рік

– Я думала, що ти привіз мене сюди для іншого.

Не моргаючи, дивлячись на сіру гранітну плиту, Маргарита мимоволі поправила пасмо волосся, що настирливо спадало на обличчя через пориви вітру.

– Для іншого, – пролунав тихий голос Олега, – напевно.

За спиною почувся шурхіт сухої трави та кроки, що наближалися. Мить і чоловічі руки несильно стиснулися на її плечах. Мимоволі здригнувшись, дівчина поблажливо хмикнула.

– Але колись тобі варто було прийти саме сюди, – уткнувшись підборіддям у дівочу маківку, додав Олег.

– Навіщо? – зітхнула Рита, повівши плечима, у спробі позбутися близькості Чернишевського.

Очі продовжували вивчати портрет досить цікавої жінки, вигравіюваний на новенькому надгробку. Дивним чином, але не було ні жалю, ні сліз. Одна лише порожнеча, що витончено розповзалася зсередини та пускала міцне коріння в глибини серця. Ось виявляється, як буває. Замість очікуваного страху повне спустошення. Замість занедбаної кімнати в комунальній квартирі – старий цвинтар, що майже не експлуатується неподалік будинку.

Спочатку Одинцова вкрай здивувалася, коли Олег, обійшовши потрібний під'їзд, потягнув її у бік арок. Не ставлячи зайвих питань, мовчазно йшла слідом. Дівчина взагалі хотіла якнайшвидше повернутися в будинок Чернишевського, а не копирсатися знов в минулому. Та як вона здивувалася, коли опинилися біля старих скрипучих кованих воріт, напис на табличці яких говорив – «Міський цвинтар».

Скільки свого часу по переїзді в комуналку Рита боялася та оминала це місце. Скільки уникала навіть після того, як окрім покійної бабусі по материнській лінії, тут поховали матір. Тепер за іронією долі, повертаючись до витоку, Олег першочергово потягнув сюди, не питаючи готова чи ні. Знову поставив перед фактом, заявивши, що так треба. Рита сумнівалася у вірності цього твердження, але що вдієш – раз дала слово, треба стримувати обіцянки.

Розглядаючи зображення начебто знайомої жінки, відомої їй, та одночасно такої чужої й далекої, не розуміла, як реагувати. Плакати? Але Одинцова не плакала навіть на похоронах. Про які сльози може йти мова через стільки років?

Напевно, дівчина надмірно черства, раз не змогла у слушний момент відчути гіркоту втрати. Та й чи втрачала? Віддалення цієї жінки пережила в ранньому дитинстві з відходом батька. Коли вона, замість того, щоб виховувати й займатися рідною дочкою, обрала ближчу і зрозумілішу пляшку горілки та сумнівну компанію. Формально – рідна мати, а насправді зовсім чужа людина.

Рита пам'ятала матір в регулярному п'яному чаді, розпатлану, в брудному, засаленому одязі та з великими синіми колами під очима й по-доброму заздрила дітям, яким становило величезних труднощів застати матерів вдома без фартуха і чогось смачненького перекусити. Зараз, дивлячись на лик, Одинцова насилу впізнавала ту саму жінку, яку пам'ятала з дитинства.

Молода, красива, з правильними рисами обличчя і злегка кучерявим темним волоссям до плечей. Така жива, іскриста, наче ось-ось зійде з граніту. Добрі чисті очі, легка посмішка... Знайома незнайомка. Лише підпис унизу підтверджував – це та сама людина.

Одинцова Марія Семенівна.

Після втечі чоловіка вона так і не змінила прізвище на дівоче. Зрідка, під час просвітлень від алкогольної залежності, Ріті здавалося, що мати й через багато років продовжувала щиро любити та чекати повернення коханого.

17.08.1964-21.08.1997.

Треба ж така молода. Вона пішла з життя, бувши трохи старшою за теперішню Маргариту і ровесницею нинішнього Олега. Раніше дівчина про це ніколи не замислювалася. Раніше, хоч би як блюзнірське не звучало, передчасна смерть матері здавалася найбільш вірним і правильним виходом із ситуації.

Одинцова добре пам'ятала той рік. Ситуація ставала нестерпнішою. Якщо Марія і раніше категорично відмовлялася сприймати рідну дочку, на той час усвідомлено чи ні, робила все, щоб зжити Риту зі світла. Останній день народження матері вона зберегла у пам'яті назавжди.

Середина серпня. Стояла неймовірна спека, що плавила мозок. Маргарита, пам'ятаючи про свято матері та сподіваючись, що та залишиться твереза, поспішала додому з привітаннями. Спеціально збігала в магазин, щоб на приховані гроші купити святковий торт та квіти – витончені та ніжні маргаритки. Дівчина чомусь була впевнена, що це улюблені квіти матері, їй і самій подобалися крихітними барвистими бутонами.

Одинцова мала намір не просто зробити приємне недолугій матері, а в черговий раз спробувати достукатися до розуму. Сподівалася до останнього. До того моменту, як переступила поріг кімнатки та не побачила матір... ні, ні п'яною. Хоча, напевно, жінка планувала напитися після і, швидше за все, згодом здійснила задумане. Проте коли Рита з ідіотською усмішкою, тортом і квітами в руках увійшла до квартири, Марія, що вмостилася на дивані з ногами, квапливо перебирала якісь дрібнички в маленькій дерев'яній скриньці.

1997 рік

– Мамусь, з Днем Народження, – ніяково зам'явшись на порозі, пролепетала дівчина, ледве встигнувши розглянути чим зайнята жінка.

– Ти? – боягузливо обернувшись, Марія, яка до цього сиділа до дверей спиною, стала швидко складати предмети в скриньку.