Читати книгу - "Дім, в якому…"

Інша річ, що на коридор мене не пускають, отож я не можу подивитися на дівчат і понюхати Новий Закон у дії. Сфінкс каже, що нічого цікавого там не відбувається, але я йому не вірю, бо, сидячи в спальні, він ніяк не може знати, що відбувається і чого не відбувається в інших місцях. Ще дуже хочеться подивитися на свого дракона, якого я до пуття і не бачив, але і сніданок, і обід мені подають до ліжка, причому Сфінкс, який мене стереже, теж їсть, не сходячи з поста. Залишаються горіхи й родзинки. Які поступово закінчуються.

— Будеш бурчати — приведу в гості Довгу Габі, — погрожує Сфінкс. — Буде тобі Новий Закон у всій своїй неповторній красі.

— Чашечку кави, будь ласка, — кажу я Македонському, а Сфінксові відповідаю: — Брешеш ти все. Не зух ти, щоб її привести.

— Ти мене не провокуй, — зловісно попереджає він.

Але цього й не потрібно, тому що Довга приходить сама. Без ніяких з нашого боку запрошень. Грюкає дверима й запливає, ступаючи, як жирафа. Гепається на ліжко Македонського, закинувши ногу на ногу, і хрипить до нас:

— Ну привіт, чуваки...

Спідниця на ній ледь помітна, видно гумки на чорних панчохах, а над ними — смужку білої шкіри. Ноги взагалі-то гарні. Є чим милуватися, на відміну від лиця. Чорний, знявши окуляри, дивиться на них квадратними очима. На ноги, а потім на Сфінкса.

— Це ще що? — запитує він.

— Це я, дорогенький, — хрипить Габі. — А ти як думав?

Чорний темніє на лиці. Історія про замкнені двері до нього так і не дійшла, тому тепер він уявляє дещо цікаве, але не зовсім те, що було насправді. Жбурляє книгу й тицяє пальцем у Сфінкса:

— Це ти її покликав!

— Звісно що ні, Чорний, — ображено зітхає Сфінкс. — Дивної ти думки про мене.

— Тоді хто? Адже це ти про неї щойно говорив.

— Це був жарт. І взагалі, чого ти обурюєшся? Новий Закон прийнятий. Хто кого хоче, того й запрошує.

— Ага, — підтакує Габі, закурюючи. — Та ти не гарячкуй так, хлопче. Скоро, може, до тебе теж дійде черга.

— Хто?! — кричить Чорний, здираючи з вух окуляри. — Хто тебе покликав?

— Сліпий, — Габі підморгує до Чорного. — Начальник твого начальника, якщо я ще не розучилася рахувати.

Чорний сідає назад. Сидить заціпеніло, потім висмикує з-під себе книгу та втуплюється в неї. Абсолютно не читаючим поглядом. Габі курить. Я тихо виколупую горіхи зі шкаралупок. Дуже цікава ситуація.

На ввічливі зауваження Сфінкса про погоду і вчителів Довга весело рохкає та хвицає ногами, на які важко не дивитися.

Я себе не стримую та дивлюся. І Сфінкс теж. Горбач і Македонський вволіють дивитися на стелю. Нарешті Габі набридає сидіти склавши руки, вона встає й починає тинятися по кімнаті.

— Це у вас що? А це? Добре живете...

Груди на стіл, задком до нас, і ось вона пихкає над рядами платівок:

— Оце кльова музичка. Я її, начебто, чула. Вбитись можна, яка пісенька там, на другій стороні, ото вже не знала, що вам такі подобаються.

Горбач блідне й витягує шию. Мені теж стає дещо тривожно, коли вона починає витрушувати платівки з конвертів і розглядати їх, залишаючи з кожного боку по півсотні відбитків.

— Запилюжені вони у вас, — каже Довга. — Зовсім не чищені. Не можна так... — Виймає хустинку, плює на неї...

— Стій! — кричить Сфінкс, зірвавшись з місця. — Завмри, сучко!

Горбач, який підхопився водночас із ним, падає назад на ліжко. І витирає з обличчя піт.

— Хочеш горішків? — ввічливо пропоную я Довгій, яка чесно стоїть, завмерши, як звелів їй Сфінкс. Напевно, замислившись, чи варто їй ображатися.

— У зубах застрягають, — бурчить вона. Але від столу все ж трішечки відступає. — Нервові ви якісь. Ледве що — репетуєте. Заїкою можна стати.

— Таж день огляду, — пояснюю я. — Усі злі. Це така традиція, можна сказати.

— Ага, — Довга навалюється на спинку ліжка й перевисає в мій бік. — Мене ось теж оглядали. Ну і що? Мені це до лампочки. Оглядів я їхніх не бачила, чи що? Ось пам’ятаю, якось раз мене зґвалтували...

Давлюся горіхом і викашлюю його на ковдру. Габі турботливо лупить мене по спині кулаком. Щоб дотягнутися, їй довелося дуже вже перевиснути, і мені видно багато всього у вирізі її блузки. Кашель від цього тільки посилюється. Практично вже задихаюся...

— Ух, біднесенький, — зітхає Довга. — Хворієш, так? Нічого. Буває. Я ось теж хворіла...

— Ну, досить, — каже Чорний і встає. — Піду прогуляюся. Усьому, врешті-решт, є межа! — Він виходить, грюкнувши дверима так, що всі здригаються.

— Про що це він? — запитує Габі.

— Так, неважливо, — зірваним голосом відповідає Сфінкс. — Справи...

— Напевно, з книжкою в клозет пішов, — форкає Довга. — Знаю я цю породу, котрі в окулярах. А ти чого так хрипиш? Теж ніби захворів?

— Голос зірвав.

— Та ну? — дивується Довга. — Неслабо ж ти крикнув.

— Точно, — погоджується Сфінкс. — Дуже неслабо.

Габі відлипає від спинки, і ліжко скрипить з полегкістю.

Прокліпавшись, ловлю її в фокус. Вона бреде до дверей.

— Піду, мабуть. Світ подивлюся. Сліпому привіт. І цьому вашому книжникові також. А самі не хворійте.

— Передамо, — обіцяю я. — Ти заходь, не соромся.

— Я не з сором’язливих, — хрюкає Габі. — Та ти, мабуть, і сам уже це просік.

Прощальний вищир у фіолетовій рамці помади — і вона зникає. У повітрі задушливий запах парфумів. Замислено ковтаю останній горіх і згрібаю на купку шкаралупки.

— Як ти сказав? Заходь, не соромся? — цікавиться Горбач. — Я тобі цих слів не забуду, Табакі.

— Звичайна ввічливість, — пояснюю я. — Так прийнято, коли гості йдуть. Особливо, коли йде дама.

— Ну-ну, — каже Горбач. І кидається перевіряти диски. Їхню цілість і відсутність слідів чищення слиною. А я п’ю каву й розкладаю пасьянс. Весела штука — цей Новий Закон. Урізноманітнює життя.

Після повернення Чорного Куряка починає розпитувати, хто така матінка Анна. Це Сфінкс винен. Сказав про себе Чорному, що він не матінка Анна, щоб виганяти зі спальні приятельок Сліпого. Ну тут він, припустимо, збрехав. Сам-то виганяти не стане, але Довга навряд чи ще в нас коли-небудь з’явиться, я Сфінкса не перший день знаю. Чорний також знає, але з розумінням простих речей справи в нього йдуть зовсім зле. Тому багато нервових клітин марнується.

— Та хто ж вона така? — запитує Куряка. У мене.

Складне питання. Сфінкс посміхається. Ще б пак. Не його запитали — не йому пояснювати.

— Ну, розумієш, — починаю я без особливого бажання, — жила колись, давно-предавно, така жінка...

Гарний початок. А з чого ще було починати? З нас, які придумували собі розваги? Може, з пісень? Або з жартів Вовка — на кшталт снігової баби, на яку надягли (хоча для цього довелося її зруйнувати і заново зліпити) майку Лері? З Ночей Казок? Якщо згадати все, що придумувалося колись... Усе, що робилося, щоб не померти з нудьги...

— Мільйон років тому вона була тут найголовнішою, — кажу я.

Таки була… Директоркою.

Коричневі, облуплені по краях фотографії... Повна жінка в чернечому вбранні, руки складені на животі. Напевно, щоки її були червоними й обвітреними, а долоні порепаними і в мозолях. Коли наставали холоди, вона носила