Читати книгу - "Спокута"

— А батько тобі не писав?

— Ні.

Низхідний тон натякав, що вона не хоче про це розмовляти і не треба їй його листів чи відповідей, та й не стане вона на них відповідати.

— А тобі? — спитала Сесилія.

— Отримала листа кілька тижнів тому.

— Добре.

Більше не було чого казати. По ще одній паузі Брайоні спробувала знову зав'язати розмову:

— А як там удома?

— Не знаю. Я не в курсі. А ти?

— Емілі пише час до часу.

— Та які у неї новини, Брайоні?

І питання, і звернення на ім'я прозвучали сардонічно. Відганяючи спогади, Брайоні відчувала, що сестра викриває її як зрадницю.

— Вони прийняли евакуйованих, і Бетті цих нових ненавидить. Парк переорали під пшеницю.

Вона замовкла. Було безглуздо — стоячи тут, перелічувати всі ці дрібниці.

Але Сесилія холодно сказала:

— Продовжуй. Ще що?

— Ну, більшість хлопців у селі вступила до Східносуррейського полку, окрім...

— Окрім Денні Гардмена. Так, я це все знаю,— вона осяйно, удавано всміхалася, чекаючи, коли Брайоні розповідатиме далі.

— Біля пошти побудували дот і зняли всю стару огорожу. Е-е... Тітка Герміона живе в Ніцці, й... а, так, Бетті розбила вазу дядечка Клема.

Лише зараз із Сесилії злетіла її холодність. Вона рвучко розплела руки та притисла долоні до щік.

— Розбила?

— Впустила на східцях.

— Тобто вона справді розбилася, на друзки?

— Так.

Сесилія замислилася. Нарешті сказала:

— Це жахливо.

— Так,— мовила Брайоні.— Бідненький дядечко Клем.

Принаймні сестра більше не глузувала. А допит тривав.

— А уламки зберегли?

— Не знаю. Емілі писала, що батько накричав на Бетті.

Цієї миті двері різко розчахнулися, і просто перед Брайоні виникла хазяйка — так близько, що дівчина відчула м'ятний запах з рота жінки. Та вказала на вхідні двері:

— Тут вам не вокзал. Або ви заходите, юна леді, або забирайтеся геть.

Сесилія підвелася без особливого поспіху та щільніше зав'язала шовковий шнур халата. Вона півсонно сказала:

— Це моя сестра Брайоні, місіс Джарвіс. Постарайтеся пам'ятати про свої манери, коли розмовляєте з нею.

— У своєму власному домі я розмовлятиму так, як схочу,— відрізала місіс Джарвіс. Вона розвернулася до Брайоні: — Або лишайтеся, або йдіть геть і зачиніть по собі двері.

Брайоні глипнула на сестру, здогадуючись, що та навряд чи її зараз відпустить. Місіс Джарвіс виявилася мимовільною спільницею.

Сесилія заговорила так, ніби вони самі.

— Не зважай на хазяйку. Я з'їжджаю наприкінці тижня. Зачини двері й заходь.

Дивлячись на місіс Джарвіс, Брайоні попрямувала за сестрою на сходи.

— А щодо вас, леді Погань...— крикнула вгору хазяйка.

Але Сесилія різко озирнулася й урвала її:

— Годі, місіс Джарвіс. На сьогодні цілком досить.

Брайоні впізнала цей тон. Достеменно як у послідовниць Флоренс Найтінґейл, уживаний для тяжкохворих або для плаксивих практиканток. Треба роки, щоб удосконалити інтонацію. Сесилію, звісно, підвищили на посаді — старша медсестра.

На сходовому майданчику другого поверху Сесилія, відчиняючи двері, кинула на Брайоні погляд, холодністю якого дала їй зрозуміти, що нічого не змінилося, серце не пом'якшало. З ванної кімнати крізь напівпрочинені двері линув запах вогкого повітря і чулися лункі звуки крапель. Отже, Сесилія готувалася прийняти ванну. Вона завела Брайоні до квартири. Деякі з найбільш охайних медсестер у відділенні мали у себе в кімнатах справжнісінький розгардіяш, і її не здивувало б, якби вона побачила нову версію старого хаосу Сесилії. Але враження виникло таке: життя тут просте, бідне і самотнє. Напевно, колись кімната середнього розміру була розділена навпіл, щоб зробити вузеньку кухню, а поряд була спальня. Стіни були обклеєні шпалерами з блідими вертикальними смугами, мовби на хлоп'ячій піжамі, що посилювало відчуття тюремного ув'язнення. Лінолеум був неправильно обрізаний, відкриваючи сірі мостини. Біля вікна був умивальник з одним краном і газова плита з однією конфоркою. Біля стіни, залишаючи мало місця, щоб протиснутися, стояв стіл, накритий жовтою скатертиною з фарбованого прядива. На столі, у слоїчку з-під джему, стояла китиця синіх квітів — здається, дзвіночків, а — ще повна попільничка та стос книжок. Унизу виднілися «Анатомія» Ґрея і зібрання Шекспірових творів, а над ними — тонші книжки, з тисненими іменами, на яких стерлися срібло і золото — Брайоні побачила, що там написано «Гаусмен» і «Кребб». За книжками стояли дві пляшки стауту[65]. В кутку, протилежному від вікна, двері вели до спальні, й висіла карта Північної Європи.

Сесилія вийняла цигарку з пачки на плиті, а потім, згадавши, що сестра вже не дитина, запропонувала цигарку і Брайоні. Біля столу стояли два кухонні стільці, але Сесилія, притулившись спиною до умивальника, не запропонувала Брайоні сісти. Обидві жінки палили і чекали, як здавалося Брайоні, доки вивітриться дух хазяйки.

Сесилія озвалася тихим голосом:

— Коли я одержала твого листа, то звернулася до адвоката. Але зробити це непросто, якщо немає незаперечних нових доказів. Твого каяття тут замало. Лола все одно казатиме, що нічого не знає. Нашою єдиною надією був старий Гардмен — але він умер.

— Гардмен?

Суперечливі елементи — факт його смерті, його стосунок до цієї справи — збили Брайоні з пантелику, і вона стала напружувати пам'ять. Чи шукав Гардмен тої ночі близнят? Чи бачив він щось? Чи було в суді сказано щось таке, про що вона не знає?

— Хіба ти не знаєш, що він умер?

— Ні. Але...

— Неймовірно.

Спроби Сесилії дотримуватися нейтрального тону, який констатує факти, завершилися крахом. Схвильована, вона покинула кухню, протиснулася повз стіл, пройшла в інший кінець і стала в дверях спальні. Її голос був хрипкий, бо вона стримувала гнів.

— Як дивно, що Емілі не включила цієї події до опису пшениці й евакуйованих. У нього був рак. Може, боячись Божої кари, він в останні дні сказав щось дуже незручне для інших, дуже незручне тої миті.

— Але, Сі...

— Не називай мене так! — огризнулася вона. І повторила вже м'якшим тоном: — Будь ласка, не називай мене так.

Її пальці лежали на дверній ручці, і здавалося, що співбесіда добігає кінця. Сестра готувалася зникнути.

З неприродним виразом спокою на обличчі вона підбила підсумок для Брайоні:

— Ось за що я заплатила дві гінеї — щоб це дізнатися. Апеляції не зроблять лише тому, що ти через п'ять років вирішила розповісти правду.

— Я не розумію, про що це ти...— Брайоні хотіла перевести розмову на Гардмена, але Сесилія мусила висловити