Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

— Що ж, у такому разі треба зробити його старшим, — сказала жінка, і хоч вона на Ренсома при цьому й не дивилася, він знову відчув, що перед ним — Владарка і Мати, яка бажає і йому, і всім решта лише добра, безмежного добра і нічого більше. Він же нічим не міг їй допомогти. Йому з рук вибили зброю.

— А ти навчиш нас смерті? — запитала Владарка, дивлячись знизу вгору на Вестонову подобу.

— Так, звісно, — відказала та. — Я й прибув сюди для того, щоб ви мали смерть і мали її в достатку. Але для цього потрібна велика відвага.

— Відвага? Що це?

— Це те, що спонукає нас плавати, коли хвилі такі великі, що починаєш думати, чи не краще було б усе ж залишитися на березі.

— Знаю, знаю… тоді плавати найкраще.

— Так. Але щоб знайти смерть, а разом із смертю — справжнє доросле життя, могутню красу і найбільше пізнання, треба поринути у щось набагато величніше за хвилі.

— Говори далі, я ще ніколи не чула таких слів. Вони схожі на те, як лускають бульбашки, що ростуть на деревах, і коли я їх чую, то думаю… сама не знаю, про що я тоді думаю.

— Ти почуєш слова ще величніші, але спершу тобі треба стати старшою.

— Гаразд, то зроби мене старшою.

— Владарко, владарко! — вигукнув Ренсом. — Хіба не краще, щоб Малелділ сам зробив тебе старшою в належний час?

Вестонова подоба жодного разу навіть не глянула в його бік, проте миттю заперечила:

— От бачиш? Кілька днів тому він сам, хоч і мимоволі, показав тобі, що Малелділ уже потроху відпускає твою руку, бо хоче, щоб ти вчилася ходити сама. Тоді й виросла перша гілка — ти справді стала старшою, коли про це дізналася. Відтоді Малелділ ще багато чому тебе навчив — не сам, а через мене. Ти стаєш сама собою, і власне в цьому й полягає воля Малелділа. Тому Він і розлучив тебе з Владарем, та й сам трохи відступив від тебе. Так Він робить тебе дорослою — ти сама себе такою робиш. А Пістрявий, бач, хоче, щоб ти спокійно сиділа і чекала, коли Малелділ усе зробить сам.

— Як же нам зробити Пістрявого старшим? — запитала Владарка.

— Не думаю, що ти зумієш йому допомогти, доки сама не станеш старшою, — мовив Вестонів голос. — Ти ще нікому не можеш допомогти, бо й сама — наче те дерево, на якому немає плодів.

— Твоя правда, — сказала Владарка. — Продовжуй.

— То слухай, — повело далі Вестонове тіло. — Ти вже зрозуміла, що чекати Малелділового веління, коли Малелділ хоче, щоб ти йшла вперед сама, — це теж свого роду непослух?

— Здається, так.

— Слухатися неправильно — це те саме, що не слухатися взагалі. Владарка на кілька секунд замислилася, а тоді раптом заплескала в долоні.

— Я все зрозуміла! — вигукнула вона. — Наскільки ж старшою ти мене зробив — просто диво! От зовсім недавно я гралася з одним звіром — ганялася за ним, а він усе зрозумів і став від мене втікати. Якби він не рушив з місця і дав себе впіймати, то теж послухався б, але неправильно.

— Ти все чудово зрозуміла. Коли ти зовсім подорослішаєш, то станеш іще мудрішою і прекраснішою за жінок із мого світу. Бачиш, так само і з Малелділовими заборонами.

— Здається, я не дуже добре це розумію…

— Ти певна, що Він справді хоче, аби Його завжди слухалися?

— Як можна не слухатися того, кого любиш?

— Але ж звір, який від тебе втікав, теж тебе любить.

— Не знаю, чи це те саме, — завагалася Владарка. — Звір завжди добре розуміє, хочу я, щоб він утікав чи щоб прийшов до мене. А Малелділ ніколи не говорив нам, що до якогось Його слова чи діла можна ставитися як до жарту. Хіба ж може Той, кого ми так любимо, жартувати чи пустувати так, як ми? Адже Малелділ — то осяйна радість і сила. Це те саме, що стверджувати, наче Він потребує спати чи їсти.

— А я й не кажу, що це був би жарт. Це було б тільки щось подібне. Подумай, хіба ж ти зможеш забрати свою руку з Його руки, стати цілком дорослою, піти своїм шляхом, якщо хоч раз не зробиш так, ніби Його не послухала?

— Як же можна зробити так, ніби не слухаєш?

— Можна: треба тільки зробити те, що Він ніби заборонив. А що, коли заборону для того й встановлено, щоб її порушити?

— Якби Він звелів нам порушити заборону, то вона б уже не була забороною. А якщо Він цього не зробив, то звідки нам знати, можна її порушувати чи ні?

— Якою ж розумною ти стаєш, моя красуне, — мовив Вестонів голос. — Звісно, якби Він звелів вам порушити свою ж заборону, то вона вже не була б справжньою забороною — твоя правда. І ти маєш рацію — Малелділ не жартує. Просто Він потай сподівається і чекає, щоб ти й справді Його не послухала і відтак стала старшою. Розумієш, якби Він сказав тобі це відкрито, то все це втратило б усілякий сенс.

— Тепер я вже не зовсім певна, чи й справді ти настільки старший за мене, — озвалася, трохи поміркувавши, Владарка. — Адже твої слова — наче плід без смаку! Відступивши від Малелділової волі, я прийду до того, чого просто не можна бажати. Хіба ж можу я перестати любити Його, чи Владаря, чи звірів? Це те ж саме, що спробувати ходити по воді або плавати по суші. Хіба можна не спати, не пити чи не сміятися? Мені здавалося, що твої слова мають якесь значення, але тепер я бачу, що вони не означають нічого. Відступити від Його волі означає піти в нікуди.

— Так, це справедливо щодо всіх Його заповідей — окрім однієї.

— Як може одна заповідь так відрізнятися від решти?

— Але ж ти сама бачиш, що вона інакша. Всі інші Його заповіді — спати, любити, заселяти цей світ своїми дітьми — добрі самі по собі, і ти сама це розумієш. У всіх світах ці заповіді однакові. А от заповідь, яка забороняє жити на Твердій Землі — не така. Ти вже знаєш, що в моєму світі такої заповіді немає. Крім того, тобі самій не ясно, в чому сенс цієї заповіді; нічого дивного. Якби вона була така ж добра, як і