Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Мейбл... — промовив Слідопит, сумно дивлячись в обличчя благородній, палкій дівчині, яка тримала своїми ніжними пальчиками його шорсткі, засмаглі руки, і, засміявшись своїм особливим, безгучним сміхом, хоча обличчя його всіма рисами виказувало глибокі страждання, котрі він був неспроможний приховати, додав: — У цьому винен сержант, Мейбл.

Далі стримуватися він уже не міг, і по його щоках градом покотилися рясні сльози. Пальці знову конвульсивно схопилися за горло, а груди почали важко здійматися, ніби на них упав нестерпний тягар і вони ніяк не могли звільнитися від нього.

— Слідопите!.. Слідопите!..— ледь не плачучи, вигукнула Мейбл.— Не треба... не треба! Скажіть мені хоч слово... усміхніться... хоч одне-єдине слово... на знак того, що ви пробачили мені.

— Це сержант в усьому винен! — вигукнув Слідопит, намагаючись сміятися крізь нестерпні страждання, жахаючи Мейбл цим неприродним поєднанням сміху скрізь сльози, горя з удаваною веселістю.— Я це знав... Знав і казав йому... Що ж, сержант помилився.

— Коли я й не можу бути вашою дружиною, то ми, однак, можемо залишатися друзями,— наполягала Мейбл, схвильована не менше за її співрозмовника, і вже ледь тямлячи, що каже.— Ми завжди можемо залишатися друзями і залишимося ними!

— Я так і знав, що сержант помиляється,— знову повторив Слідопит, з великим зусиллям оволодівши собою.— Куди мені, бідному, з моїм покликанням, думати про дівчину з міським вихованням! Краще б він був не намовляв мене, Мейбл, а ще, мабуть, краще було б, аби ви з самого початку не були такі добрі й лагідні зі мною! Так, це було б найкраще!

— Коли б я знала, що якимось необдуманим кроком зродила у вас таку марну надію, я б ніколи цього не пробачила собі. Повірте, я скорше згодилася б сама страждати, ніж завдавати вам страждань.

— А воно саме так і вийшло, саме так і вийшло, Мейбл! Всі ті ваші розмови, ваші думки, висловлені ніжним голосом та лагідним тоном, до яких я не звик у лісі, й призвели до цього нещастя. А тепер мені все стало ясно, і я краще розумію різницю між нами. Що ж, якось постараюся відігнати від себе ці думки й знову піду полювати звіра й висліджувати ворогів. Ах, Мейбл, не тою стежкою я йшов, відколи зустрів вас!

— А зараз ви знову вийдете на вірну стежку. Незабаром усе це забудеться, і ви пам’ятатимете мене тільки як друга, який зобов’язаний вам своїм життям.

— Це, можливо, так можна в містах, а тут, серед лісів,— навряд. Тут як побачиш прекрасне, то воно довго в тебе стоїть перед очима, а коли ще по-справжньому і глибоко увійде в душу, то не легко його звідти викинути.

— Але ж ваші почуття до мене — то не справжнє кохання, і до того ж не така вже я й красуня. Ви все забудете, коли серйозно все обміркуєте і переконаєтеся, що я зовсім не годжуся вам у дружини.

— Я так і казав сержантові, а він усе таки наполіг на своєму. Я бачив, що ви замолода й занадто гарна і не до пари чоловікові середніх років, який і замолоду був не хтозна-який красень; а крім того, ми люди зовсім різні характерами, і моя мисливська хатина навряд чи припала б до вподоби дівчині, вихованій у панських покоях. Коли б я був молодший і кращий на вроду, як от, наприклад, Джаспер — Прісна Вода...

— До чого тут Джаспер — Прісна Вода!— нетерпляче обірвала його Мейбл.— Давайте краще поговоримо про щось інше.

— Джаспер — добрий хлопець, Мейбл! А який він красень! — щиросердо відповів Слідопит і серйозно глянув на дівчину, явно невдоволений зневажливим, як йому здалося, ставленням до свого приятеля.— Якби мені хоч половина Джасперової вроди, то в мене не було б із самого початку стільки справжніх підстав для побоювання.

— Облишмо Джаспера Вестерна в спокої,— сказала знову Мейбл, червоніючи по самі вуха.— Можливо, він і вартий похвали під час шторму чи на озері, але тут не варто про нього згадувати.

— Боюся, Мейбл, що він кращий за того, хто, мабуть, буде вашим чоловіком, хоча сержант і каже, що цьому ніколи не бути. Проте сержант помилився раз, може помилитися і вдруге.

А хто це такий, що, по-вашому, буде моїм чоловіком, Слідопите? Це мені не менш дивно почути, ніж те, що я вже сьогодні тут чула.

— Я вважаю, що в тім нема нічого дивного, коли хтось шукає собі рівню, і ті, що провели довгі роки серед офіцерських дружин, самі хочуть стати дружинами офіцерів. Але з вами, Мейбл, я можу балакати відверто, сподіваючись, що мої слова не завдадуть вам болю: я тепер знаю, як то важко переживати душевні розчарування, і я не бажав би такого горя, як я переніс, навіть мінгові. Тільки щастя в офіцерському наметі буває не більше, ніж у солдатському курені, і хоча воно й спокусливіше жити в офіцерських покоях, ніж у казармі, але там, за зачиненими дверима, теж бувають сімейні свари між чоловіком і жінкою.

— Я в цім аж ніяк не сумніваюся, Слідопите. І якби я, не дай боже, опинилася перед подібним вибором, я б радніше пішла за вами в лісову хижу й поділила вашу долю, хоч якою б вона була, ніж переступила поріг дому будь-якого з відомих мені офіцерів, аби стати в нім господинею.

— Але не так думає, Мейбл, і не на те розраховує майор Ланді!

— А що мені той Ланді? Він командир п’ятдесят п’ятого полку, то хай собі командує і викручує своїми солдатами, скільки йому заманеться, а мене він не може присилувати піти заміж за котрогось із своїх вищих чи нижчих офіцерів. До речі, звідки це ви знаєте про думку Ланді з цього приводу?

— Від самого Ланді, Мейбл. Сержант признався йому, що хотів би мати мене своїм зятем, а майор, як давній і добрий мій приятель, мав зі мною про це розмову. Він мені прямо сказав, що було б великодушніше з мого боку поступитися офіцерові, ніж прирікати нас на незавидну долю дружини мисливця. Я чесно визнав його думку слушною і вже був погодився з ним, та коли він сказав, що хоче вас одружити з квартирмейстером, я, звичайно, не погодився з ним. Так, так, Мейбл, я досить добре знаю Деві М’юра, бо хоч