Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

Вийшов на ґанок, сів на східцях. «Мабуть, нерви почали здавати, — подумав, — раніше спав, як убитий, і ніщо не снилося».

Рипнули двері, на ґанок вийшла Леся.

— Чого не лягаєш спати?

— Не хочеться.

Дівчина тихенько сіла поруч.

— Пробач мені, Юрку, — сказала винувато, — забула тобі передати. Ще вранці до нас приходив швець, просив, щоб ти завтра рівно о дванадцятій годині прийшов до нього забрати відремонтовані черевики. Дуже просив рівно о дванадцятій. Дивний, ніби це якесь має значення. І ще приходив Тимофій Пампушка, бідкався, що не пощастило тебе застати. Обіцяв знову прийти, бо треба, мовляв, вирішити якусь важливу справу.

Довго сиділи на ґанку, розмовляли про се, про те, а більше мовчали, милуючись тихим вечором, що завис над селом.

Темно-синє небо густо всіяли великі, блискучі зорі. Між ними швидко плив золотавий місяць, пірнав у прозорі хмарини, виринав на чисте блакитне плесо, сипав на сонну землю голубе примарне сяйво. На березі Прип'яті, на недалеких луках оглушливо стрекотіли цвіркуни. А на болоті, намагаючись їх перекричати, бухав у воду чимось незадоволений бугай.

Дівчина взяла Юрка за руку, притислася до нього плечем.

— Яка краса навколо! До чого ж гарно у вас… Я ніколи ще не бачила стільки зірок на небі, як над вашим селом. Які красиві ваші бори, озера, Прип'ять, луки та заплави. А осики як шерхотять журливо та тривожно. Чуєш?

— Віщують про настання осені. Ще трохи — і пожовкне листя, повіють холодні вітри, посіріє вода в Прип'яті.

Юрко глянув на годинник, затурбувався:

— Пізно вже, Лесю, пора спати. Завтра зранку потрушу ятери, піду до шевця, заберу черевики. Попрошу його — хай пошиє тобі чобітки на високих підборах, щоб було в чому ходити зимою. І кожушок треба справити, бо ти вже виросла з свого пальтечка.

У призначений час Юрко прийшов до шевця, дістав з кошика грудку масла, загорнуту в капустяне листя та чисте полотно, поклав на лаву.

— Це вам мати гостинець передала, а в кошику риба. Свіжа. Набилося її повні ятери. Четверо відер вибрав.

— Спасибі, — вдячно кивнув головою швець, — іди, Юрку, в світлицю. Чекає тебе Петрович.

…Чисто виголений лейтенант Вершина сидів за столом у барвистій сорочці та сірому приношеному костюмі. На ногах виблискували акуратно залатані черевики.

Привітавшись з Юрком, він дістав з кишені блокнот, розгорнув його, проглянув записи.

— П'ять разів прочитав твою стенограму, і виникло у мене кілька запитань. Хочу уточнити деякі деталі про Рудого. Консула викрили, а на цього вовкулаку ніяк не можемо вийти. Невже фашисти ще десь зуміли поставити цілеспрямовані мікрофони? Чи, може, мають таку апаратуру, що дає їм можливість прослуховувати наші розмови на віддалі? І такі думки в голову лізуть.

Лейтенант знову почав уважно продивлятися записник.

— Ось Дітмар говорив: «Як же поживає мій хрещеник Рудий? Мені здається, що я не помилився у виборі, коли рекомендував його в спеціальну школу СД. Він виправдав всі наші сподівання». — Вершина подивився на Юрка. — Пригадай, як точно сказав Дітмар: «мій» хрещеник чи, може, «наш» хрещеник.

— По-моєму, «мій» — не зовсім певним голосом відповів Юрко. — Здається-таки, що — «мій».

— Постарайся пригадати, — наполягав Вершина. — Це досить важлива подробиця.

— Ні, він сказав «мій», — запевнив Юрко. — Я точно пам'ятаю. І потім Маєр відповів, що Дітмар знайшов просто чудового агента.

— Значить, моя версія відпадає, — промовив лейтенант. — Рудий, мабуть, не з місцевих людей, а з полонених або оточенців, якщо його вербував у свою агентуру Дітмар. Цей гестапівець у 1941 році у наших місцях не з'являвся. Правда, Рудий може бути й місцевим, — міркував Вершина — потрапив десь у полон, а там з ним і познайомився Дітмар.

Лейтенант перегорнув ще одну сторінку записника і знову звів погляд на Юрка.

— Тепер пригадай слова Маєра, коли він запевняв Дітмара, що Рудий хвилюється, бо йому здається, ніби я натрапив на його слід і підозрюю у зносинах з СД. І Маєр висловив думку, що Рудий має намір проникнути до складу партизанської розвідки, і в нього є деякі можливості, але остерігається Вершини і не відважується зробити рішучий крок.

— Так Маєр і говорив, — підтвердив Юрко. — Я ще подумав тоді: виходить, Рудий не остання спиця в колесі, коли думає зайняти таку посаду в загоні.

— Зрозуміло, — кивнув головою лейтенант. — Тепер пригадай ще одну важливу деталь. Точно говорив Маєр, що я повинен зустрітися з представником київського підпілля в селі Яхнівці о другій годині ночі?

— Так, — ствердно хитнув головою Юрко. — Я записав його слова правильно, тут не може бути ніякої помилки.

— Це вже цікаво… — роздумливо мовив Вершина. — Я мав зустрітись із зв'язковим о першій годині ночі, а одному товаришу сказав, що о другій. Дуже дивна історія. Спасибі, Юрку, за уточнення. Ось, бач, одна невеличка деталь, а як багато важить.

— Вийдете на Рудого? — поцікавився хлопець.

— Побачимо, — непевно відказав лейтенант, — якась ниточка у нас ніби з'явилася… Якщо не випорсне з рук, то може довести й до клубочка. Цікаву розмову пощастило тобі почути в Зоряній! Дуже цікаву! Вершина сховав записник у кишеню піджака.

— Є ще одне доручення тобі, Юрку. Підеш сьогодні до Шредера і передаси, що план, запропонований ним, схвалений повністю, готується до виконання. Про всілякі зміни і доповнення він повинен попередити тебе, а ти негайно повідомиш Святого.

— Зрозумів, — відказав Юрко, — а тепер є у мене для вас одна новина, Іване Петровичу!

— Яка? — зацікавлено поглянув на Юрка лейтенант.

— Натрапили ми з хлопцями на таємничий водозлив, на кам'яних стінах якого намальовано воїнів у кольчугах, а на кольчугах — мідні блискітки.

— Справді? — не повірив лейтенант. — Де ж цей водозлив?

— Це й не водозлив, —