Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Раптом з нічної пітьми виринули кілька згорблених постатей і, незважаючи на наші окрики, стали як укопані.

— Вірний, Вірний! — кликав я собаку, а сам тим часом шукав свою рушницю. В сусідній палатці теж прокинулися. Хтось сонним голосом запитав, що трапилось.

— Собаки, де собаки? — кричав я. — На нас лізуть якісь потвори…

З палатки почувся сміх. Проте хтось усе-таки відкинув положок і виглянув. Не знаю, що він побачив, але за мить з палатки вискочив Єменка і витріщився на силуети, які в пітьмі видавалися нам просто фантастичними.

— Стій, стрілятиму! — громовим голосом гукнув тунгус.

Та на загадкові створіння це не вплинуло, навпаки, вони підійшли ще ближче. Навіть у темряві ми побачили, що їх було четверо.

Блиснув вогонь, пролунав громовий постріл. Це Єменка не витримав і спустив курок.

У відповідь почувся протяжний рев. Але як тільки луна від пострілу уляглася, настала тиша. Дивовижні потвори зникли. Олег знайшов свій електричний фонарик, і яскравий сніп світла впав на місце, де щойно стояли незвані нічні відвідувачі. Саме в цю мить з'явилися й наші собаки, які навдивовижу тихо полювали десь у тайзі.

Вони підбігли, винувато поглядаючи на нас, бо добре знали, що залишили палатки, які мали стерегти.

— То це ви, погань, швендяєте по тайзі й наганяєте на нас усяке чортовиння?! Хто вам дозволив? — діймав Єменка неслухняних псів. А ті повзли по землі до його ніг і так махали хвостами, що аж вимітали з землі маленькі камінці й галуззя.

Проте обійшлося без заслуженого гарапника. Єменка тільки потягнув кожного тоненькою лозиною. Потім він поприв'язував собак біля палаток.

Ми оглянули місця, де стояли загадкові істоти, коли Єменка по них стріляв, але ніяких слідів не знайшли.

Почали гадати, що то за звірі могли бути. Чижов і Старобор вважали, що до нас навідались росомахи, а Єменка твердив, що це були хижаки з породи котячих.

— Думаєш, ірбіси? — спитав Чижов. — Ті зрідка бродять великими зграями. Може, це була пара з виводком?

— І я так вважаю. В цю пору року саме дозрівають жолуді. Дикі свині збираються на галявинах, а кровожерні хижаки переслідують їх, щоб поласувати якимось поросям.

— Могло бути. Наші собаки, мабуть, напали на слід ірбісів. Звірі, тікаючи, напоролися цілим сімейством на наш табір. Позаду вони чули собак, а попереду — щось зовсім незнайоме. От ірбіси й завагалися: що робити? А поки вирішували — гримнув постріл. Тут уже ніколи було роздумувати, лишалось одне: тікати… Напевне, так вони й зробили. Ранком пустимо собак по сліду, а зараз давайте спати.

Незабаром ми знову ніжилися в спальних мішках.

Біля палатки тихо скавучав собака. Він не міг примиритися з тим, що його прив'язали, коли навколо в заростях блукає стільки різної звірини…

Решта ночі минула без пригод, і коли Чижов нас будив, мені дуже не хотілося вставати. Потягуючись на своїй постелі, я раптом почув біля себе якесь сичання і з жахом побачив змію, що повзла поблизу мого спального мішка. Коричнева гадина з чорною смугою вздовж хребта весь час сичала. Не встиг я подумати, що робити, як на долівці палатки з'явилася друга. Я сидів закам'янівши, а гад підвів свою бридку маленьку голову і вивалив довгий червонястий язичок. Плазун дивився на мене, мабуть зважуючи, загрожує йому небезпека чи ні. Затаївши подих, я не спускав очей з цього гидкого створіння, боячись поворухнути навіть пальцем. Моя нерухомість, мабуть, заспокоїла гадюку, бо вона опустила голову і швидко поповзла до виходу з палатки.

— Олег, Олег! — заволав я. — Вставайте! По нас повзають змії…

І ніби на підтвердження моїх слів у кутку засичала третя гадюка, набагато більша за попередніх. Вона з'явилася біля сонного Олега.

Та Олег був холоднокровніший, ніж я думав. Він підняв ноги разом з спальним мішком і вдарив гадину. Мішок був з міцної, непромокальної тканини, обшитий всередині овчиною, і змія не могла його прокусити. Та їй, певно, було й не до цього, бо, не перестаючи сичати, вона вилізла з-під мішка і поповзла до виходу.

Перед палаткою змію зустрів собака. Лайки такі проворні, що встигають ухилитись від укусу гадюки і досить вправно самі перекушують тіло цих плазунів. Таким був і собака біля нашої палатки. Ми почули погрозливе гарчання і люте сичання. Потім настала тиша. Я мерщій оглянув палатку, чи нема, бува, тут ще й четвертого гада. Пересвідчившись, що нема, я вибіг надвір. Старобор там уже топтав ту половину змії, що була з головою. Собака перекусив гада надвоє.

— Ну й компанія ж у вас була в палатці! Це ж кам'яна мідянка, отруйна змія, яка зустрічається в нас досить рідко.

— Я б цього не сказав, бо тільки в нашій палатці їх було три!

Підбіг Єменка і застеріг нас, що на південних схилах цих гір гадюк є чимало. Чижов та Єменка оглянули собаку і переконалися, що гадюка його не вжалила. Про це свідчила поведінка лайки. Собака завжди лиже й кусає ужалене місце. Задоволені господарі гладили й пестили сміливця. Хитра лайка негайно цим скористалася і встромила свою морду в казанок з м'ясом, яке Старобор приготував на сніданок. За інших обставин таке зухвальство викликало б загальне обурення, але зараз усі їй пробачили.

Було незрозуміло, чому гадюки вибрали для ночівлі саме нашу палатку. Тільки розбираючи намет, ми побачили, що він стояв якраз на такому місці, де могли гніздитися змії. Поміж мохом і плескатим камінням зяяло кілька дірок, що, напевне, вели до підземного лігва небезпечних огидних створінь. Це було нам наукою на майбутнє: треба добре оглядати місце, на якому ставимо свої похідні житла.

Намір переслідувати нічних хижаків не вдався. Собаки нанюхали їх сліди, довели нас до невеликої ущелини, але далі не пішли. Так ми й не встановили, хто ж були нічні відвідувачі. Для дальших розшуків і переслідувань у нас не було часу. Подорож тривала вже чотирнадцять днів, а гори все ще були попереду…

І ось ми знову осідлали коней, нав'ючили вантаж.