Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Щоправда, «частина (їх) прорвалася назад».

Отаман мусив звернутися за допомогою до врангелівського генерала Писарева, який теж зализував рани після тяжких боїв із Красною армією. Той відповів, що одяг та зброю повстанці отримають лише за умови розформування свого відділу та влиття у підпорядковані йому частини. Не погодившись, Хмара відійшов із рештками свого загону до Катеринівки, де з допомогою селян вдалося одягтися та взутися.

Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі — по Арабатській стрілці.

Селяни ж, не бажаючи віддавати своїх синів до врангелівської армії, яка оголосила мобілізацію, приводили їх до табору повстанців. За короткий час Чорна Хмара прийняв до загону близько півтисячі юнаків. «Врангель, побачивши це, видав одповідні накази про поліпшення долі українських повстанців».

Отак, уникаючи боїв, дісталися Криму та рушили у бік Феодосії. Отаман направився до начальника гарнізону. Російський генерал дуже здивувався появі в його районі українських повстанців. І обурився. Та почав вимагати, щоб вони повернулися на фронт.

Отаман, людина рішуча і, напевно, безцеремонна, не знітився. І попрохав зв’язати його по прямому дроту з генералом Григорієм Янушевським, колишнім генералом УНР, котрий перебував тепер у Севастополі, у стані Врангеля. Янушевський повідомив, що «йому доручено формувати українську дивізію», і запросив відділ прибути до Севастополя. І повстанці рушили до Севастополя. Та трохи не встигли: в «ґородє русской слави» почалася панічна евакуація і потяги, загативши колії, зупинилися. «Я остався одірваний од генерала Янушевського. Тут оперували зеленівці і орловці проти Врангеля, я хотів залишитися теж, але не знав (їхнього) відношення до (українських) повстанців та й вирватися з кримських воріт було тяжко».

Отаман вирішив евакуювати відділ разом із врангелівцями. За дозволом звернувся до штабу командувача. Але генерал Михайло Фостіков (кубанець-лінієць) наказав їхати до Керчі.

До Керчі, звідки евакуювались донці, отаман і не думав їхати. Тож вирішив повертатися до Феодосії, звідки згідно з планом мали евакуюватися брати-кубанці. До Феодосії на прохання керівника військового відомства кубанського уряду, генерал-лейтенанта Івана Ґулиґи Петро Врангель мав прислати п’ять пароплавів, але прибуло лише два — «Дон» і «Володимир».

Ситуація в Феодосійському порту була революційна. «Багаж вантажили без прийнятого порядку, — згадував останній кубанський прем’єр Василь Іванис, — «по протекції», а цінні товари (кубанського) уряду лежали на березі й розкрадалися. Лише частина їх, завдячуючи енергійним урядовцям, попала на пароплав; а майно спекулянтів, що терлися біля старшого офіцерства, вантажилося і навіть охоронялося… (На пароплав) в першу чергу впускалися «руські люди»… Люди товпилися на березі… На пароплав уже не пускали… З відчаю ті, що їх не впускали, намірялися розстріляти пароплав із гармат».

А тут ще 29 жовтня 1920 року, надвечір, з’явилися українські повстанці Чорної Хмари. Відділ нашвидкуруч приготувався до евакуації. «Але пристань була оточена проволокою, — згадував отаман Чорна Хмара, — ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тим часом 4 чоловіки кинулося до пароплава і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплава. Козаки тим часом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися».

Слід сказати, що на корабель «Володимир» було «напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на «Дон» прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч — «на розправу большевикам».

Уже у відкритому морі генерал Хоткевич наказав явитися всім командирам частин до нього. «Пішов і я туди, — розповідав отаман. — Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі ближче просунувся. Всі підходили і записували, скільки вони мають людей, щоб одержати харчі. Я тоді й собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді генерал Хоткевич почав кричати і допитуватися, яким чином я попав на пароплав. Я заявив, що таким правом, як і всі…»

Хоч і без особливого бажання, але харчі партизанам видали…

Плавання, особливо на переповненому кораблі «Володимир», було тяжке. Добре, що хоч погода сприяла.

Нарешті прибули до Костянтинополя.

Але турецькі власті не дали дозволу причалити до берега.

Простояли на рейді два дні. Пасажири почали хвилюватися. Отаман хотів виїхати на човні до міста, бо «почув, що там був Левицький… Пробратися не вдалося, бо заборонили, а золота й срібла не було»…

Нарешті керівництво врангелівської армії, альянти і турецька сторона домовилися: донців поселять у Чаталджі, Добровольчу армію з генералом Кутеповим на чолі — в Галіполі, а кубанців висадять на острів Лемнос.

Отак 24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. «Острів цей був пустельний і дикуватий». І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи…

Отаман відмовився вивантажуватися — він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує «українською частиною» і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. «Ми, — розповідав отаман, — одразу вивісили український прапор…»

Було холодно — острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива — дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову «можна було йти кілька годин — і не знайти жодного дерева».

Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. «Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою.